Завантажити

— перебив дівчину Честав. — Так от. Справжній Білий Кардинал загинув в надрах цієї самої Машини. І скинув його туди, мiж iншим, відомий тобі Майстер.
— А хто ж… — обличчя Iриски виражало розгубленість і здивування.
— Бандальмахар Дукс. Був такий акторишка. Ти що, забула?
— Та я… я не звертала на нього уваги, якщо чесно. З-за цього Дукса Роза просто млiла, от мені й було огидно.
Iриска зніяковіла, оскільки в награно-солодкуватiй зовнiшностi Кардинала їй дійсно не раз вгадувалося дещо знайоме. Але Честав упiзнав, а вона — нi…
— Ах, Роза! Так, для неї це природньо.
— Це та сама Роза, — дівчина поклала руку Честава на колоту ранку на своєму боцi.
— Я знаю.
В Iрисчинiй душі сколихнулися якісь підозри, що не раз виникали і раніше.
— Ти забагато знаєш, Честаве.
— Так.
— І про мене… Чому?
— Я давно стежу за тобою. Тому що давно… кохаю тебе.
В Iриски дзвiночком забилося серце.
— Як… наскiльки давно?
— Два роки.
— Що?! — Iриска дивилася на Честава великими очима. — Не може бути. Я чула, що тільки-но юнак закохується, то він негайно з нею… — бiльше вона не наважилася вимовити ані звуку.
— Це тобі Роза сказала. Або в крайньому разi Лілія, — Честав сумно поцілував Iрисчине тавро.
— Звідки ти дізнався?
— Хто ж iще міг сказати таку нісенітницю! Принаймні, не бідолашна Маргаритка. Подумай гарненько, скільки разів я міг примусити тебе якщо не за ці два роки, то хоча б за сьогодні. З Ножем Долі в руках… Але це не кохання. Це брехня. Облуда.
За спиною пролунало рипiння.
— Піфала?!
Юродива дерев'яно сіпалася і пускала зелені слинi.
— Легка на поминi.
Продовжуючи рипiти, Пiфала позадкувала, спіткнулася, знов позадкувала…
— Ей, ти, артстко! Не бачиш їх?
Честав ударив Iриску під коліна і придавив до землі всiм тягарем свого тіла. Під чорним плащем Смерті було темно й задушливо. Честав ледь чутно стогнав: впав якраз на розпухлу руку.
— Ма-а-а… Ма-а-а… Мi-i-i-iй Ма-а-а… — рипіла юродива.
— Шукай, шукай їх! — долинув під плащ гучний голос Майстра. — Нюхом чую: мерзотники мають бути десь тут. Знайдеш — погладжу твою мерзенну голiвку.
Розкотистий регіт Майстра заглушив слабке рипiння Піфали, яким відповіла юродива.
— Нам кiнець, — прошепотiла Iриска.
Проте гучні кроки Майстра звучали все далі й далі, доки не змовкли зовсім.
— Ти думала, вона нас видасть? — серйозно спитав Честав, вибираючися з-під плаща і обережно помахуючи хворою рукою.
— Я думала… Я не знаю… — Iриска трохи сп'яніла від усвiдомлення того, що юнак декілька хвилин пролежав просто на її оголених персах.
— Не думай зле про Піфалу.
— Чому?
Честав з докором подивився на дівчину.
— Ти не тільки акторів не впізнаєш.
П’янкої легкості мов не бувало. Iрисцi й раніше здавалося, що Піфала…
— І ти не пам'ятаєш, у якої з твоїх подружок був зелений колір?
— Не треба! — немов ужалена, зойкнула Iриска. Краще навіть не пробувати уявити собі, у що могла перетворитися… Маргаритка…
— Ти гонишь геть дійсність, — сказав Честав. — І навіть не звернула уваги на те… з якого боку йшов Майстер.
Iриска перелякано подивилася на юнака. Насилу видравшися на купу уламків, Честав з хвилину постояв на верхівці і мовчки з'їхав униз.
— Що iще трапилося? — прошепотiла пожовтіла вiд переляку Iриска.
— Я… я ніколи… — у юнака тiпалися губи. — Я ніколи не губився в руїнах… Ніхто не знає їх краще за мене. Навіть коли мене схопили, насправді я не заблукав…
Iриска здригнулася, тому що пригадала слова Смерті: “Мало тобі з-за неї перепало… Знов попадешся… З її ласки натерпишся знов…” Смерть сказала, з-за неї…
Негайно в мозку виринуло продовження фрази: “Коли мене схопили, я не заблукав. Я йшов за тобою і видав себе, тiльки б не кидати тебе саму”.
— А зараз? — насилу вичавила дівчина, погладжуючи пов'язку, що приховувала тавро Честава.
— А зараз я залишився з тобою і… збився зi шляху. Загалом, Церковна площа просто перед нами. Пошуки розпочалися, тут повно iроргiв. Тепер нам не втекти.
Золоті порошинки витанцьовували перед очима дівчини. З-за завіси золотавої завірюхи долинали слова Честава:
— Ось чим скінчився наш шлях, як казала Смерть. Ми так і вiдповiдали патрульним. Це замкнене коло: звідкiля йшли, туди і прийшли.
Iриска приліпилася до Честава й ніжно прошепотiла:
— Якщо наш шлях кінчився… саме тут… То я хочу належати тобi саме тут…
— Iриско, не смій!!! Ти не загинеш!
Честав зiщулився в камінь. Iриска у напiвзабуттi насiдала на нього.
— Нас вип'ють. Ну то й що? Ми станемо iроргами, але не перестанемо кохати один одного.
— Не тiшся ілюзіями, — пробурмотів Честав. — Я тебе кохаю…
— І я тебе!
— Знаю. Це і зле. Бачила пояси Закам'янілих, Обвуглених й інших? Ось що виходить із закоханих. Або й того гірше…
— Або?! — Iриска задихнулася.
— Або… Піфала. Тільки ти будеш рудою юродивою. Рудою як глина, а не зеленою. Iрорги будуть нас шанувати, тому що пiд час iризацiї ми вб'ємо штук п'ять-десять своїм коханням. Задеревенілих, Окостенілих,

читати