Завантажити

напружувалися, намагаючися розтрощити цю похмуру споруду. Вже сипалися вниз дрібні камінчики й штукатурка. Одна з ліз розiдрала на лахмiття солодкувате зображення Кардинала Задоволеного на фасадi.
— От які сили народжує в землі любляча душа, утворена з двох!
— Так ти кажеш, треба наситити нашою кров'ю всю землю?
Здається, вони таки зважилися. Юнак таємничо підморгнув Iрисцi.
— Це ми миттю, — дівчина одразу вклала свою руку в руку Честава.
І вони побігли. Мертва земля розмотувала їм під ноги запорошенi руїни Міста і нагромадження безбарвних оболонок iроргiв. Люди виходити не наважувалися. Якщо й залишилися живі, котрi не ризикнули пройти iризацiю, то вони поховалися у глибокі нори, знайти які було дуже непросто. Честав і Iриска удосталь тiшилися з їхнього боягузтва та й бігли все далі і далі.
Зрідка вони зустрічали Смерть. Стара змітала на купи порожнi оболонки iроргiв або відтирала якогось Обвугленого, Задеревенілого або Страченого Золотом прутиками мітли, немов мочалкою. Угледівши Вічних Коханців, вона привітно махала кістлявою рукою й тільки дивувалася легковажнiй поведiнцi двох закоханих бешкетникiв.
Проте наситити землю “миттю” не вдалося. Принаймні, коли захекана парочка зупинилася біля Смерті, котра дбайливо розтирала якогось юродивого, в Честава пробилися невеличка руда борідка й вусики, а на Iрисчини плечі спадали пишні хвилі вогненно-рудого волосся.
— Ну от, — видихнув юнак.
— Ми впоралися, — додала дівчина.
Смерть надiслала їм глузливий погляд сухих запалих очей.
— Діти! Хіба не сказала я, що термін вам — вічність?
— Але ми… — спробував заперечити Честав.
— …Тiльки ускладнили собі життя, — перервала стара. — Біг поспішний. Краплі крові падали нерівномірно. Дивiться: навкруги як і досi мертві руїни, розколоті крихітними квітучими острівцями. Острівці — це ті місця, куди потрапила кров. Бродіть же тепер від острівця до острівця і з'єднуйте їх! І ніколи віднині не зможете ви сказати напевно, що знищили всі іржаві плями руїни. Ви будете приходити в одні й ті самi місця двiчi, тричi, багато разiв! Але тим пишніше зацвітуть ті місця. Отак.
Вічні Коханці довго мовчали, спостерігаючи за дивною роботою Смерті, що дарує життя.
— Що, цікаво? — прорипiла стара. — І звiсно ж, незвичайно для вас. Але кому вирішувати, відродити людину до життя або відмести чорною мітлою до iроргiв? Мені, тільки мені. Сказати чесно, так ніякого життя взагалі нема. Це я, Смерть, можу подарувати коротку мить існування, щоб потім забрати його! Така моя вічна робота. І я не скаржуся. Недоречно скаржитися й вам.
Смерть примружилася, подивилася на небо і продовжувала:
— Погляньте-но! Душа ваша випаровується й очищує небесну височінь.
І дiйсно. Гаряче золоте сонце нерухомо застигло в лазурнiй височинi. Павутинні мережива сніжно-білих пiр’їстих хмарин витяглися шлейфом до самого небокраю.
— Це справжнє небо. Уперше за стільки років!
Честав обійняв Iриску за талію, вона його за плечі. Вічні Коханці мали трохи постояти на самому початку Вічного Шляху.
— Вже йдете? — м'яко поцікавилася Смерть.
— Розпочнемо он з тих острівців, — кивнув головою Честав.
— І нічого не просите?
Юнак і дівчина розгублено подивилися на стару.
— Я для нього, він для мене. Чого ж iще? — здивувалася Iриска. Смерть розсміялася беззубим сміхом.
— Для вас — нічого. Але для інших… Запам'ятайте: я дарую вам право з'єднувати. Це високе право.
— Не розумію, — відповіли разом Честав та Iриска. Стара схилилася над перетвореним юродивим і пробурмотіла:
— Потім зрозумієте. Тепер iдіть. І пам'ятаєте: ми ще не раз зустрінемося. Шлях нескінченний.
І Вічні Коханці повільно пішли до найближчого шовковисто-смарагдового лужка.

Кольоровий епілог
ДВІ З ЧОТИРЬОХ

— Еге, поглянь! — Честав штовхнув під лікоть Іриску.
— Маргаритка.
Похитуючись, зелена дівчина прямувала до розквiтлого трояндового куща.
— Роза, Роза, — шепотіла Маргаритка, недовірливо і зосереджено пестячи квіти.
— Ви любите троянди?
Поруч з Маргариткою стояв Анжер, якому все ще важко було ворушитися після довгого кам'яного сну.
— Я… не знаю. Якесь незвичайне почуття.
Маргаритка пильно вдивлялася в Анжера, морщила блідо-салатовi губки і мружила бездонні малахітові очі.
— В мене теж, — зiзнався Анжер. — Мені здається, що я вже жив одного разу на землі. Я збирався одружуватися і подарував нареченiй букетик квiтiв. Це були останні квiти в Місті… Тобто я вважав, що останні. Он їх скільки скрiзь!
Честав та Ірика стояли зовсім поруч, тому від них не сховалося найлегше трепетання серця Маргаритки під новеньким легким платтячком і ледь помітний трав'янистий рум'янець на щоках.
— Зі мною те ж саме. Я пам'ятаю, що блукала Містом серед суцiльного жаху, потворна і скалічена. І кохала страшну людину… Або це був сон? А ще раніше я жила такою, як тепер. І в мене була бузкова подружка, яку звали Розою. Ось я і підійшла до куща, бо тут ружi…
— Роза… Яке… небезпечне ім'я! — вигукнув Анжер. — Проте, моя наречена була

читати