Завантажити

вже нам час цілуваться!
О-гоу-гоу-го!
Тринадцять, тринадцять, тринадцять!
Найлюбiше число!
Кохатись, кохатись, кохатись —
От наше ремесло!
Стіна незворушно демонструвала “Блакитних хлопчиків”, які плазували бiля голих ніг неповторної Гліцинії Коннігани. Роза не зважала на них. Вона заздрила славі, фальшивим коштовностям і вбранню Гліцинії, а тому мовчки й ніжно пестила бузковими крапельками нігтів рожевий пушечок власної Мрії про Бандальмахара Дукса, нiжила Думку, поклавши її на коліна. Потiм знов спустила Мрiю на пiдлогу i почала ласкаво перекочувати. Адже Бандальмахар — це не якийсь там модний Азорчик і навіть не “Блакитні хлопчики”. Це нова, невідома на смак жувальна гумка… Тобто, нова щаблина життя, звiсно.
Звідкись iз стелі зірвався Ніж Долі, наскрізь прошив рожеву Мрію Рози і з розкотистим сміхом пригвоздив до підлоги.
— Нi-i-i-i-i! Я доберуся до нього! — у відчаї залементувала Роза. Сльози потекли з її бузкових очей чистими мов спирт потоками. Пригвожденна Ножем Мрія судомно звивалася і передсмертно хрипіла. Шкода було прекрасну Мрію про Бандальмахара, до слiз шкода!.. І Роза плакала.
— Пiднiмайся. Ти абсолютно не вмієш пити “Наполеондор”.
Азор схилився до неї і торсав за плече. Роза невиразно згадала, що цей модний парубок образився. А образити модного парубка було для неї таким величезним задоволенням! Такою солодкою перемогою над цими потенційно ввічливими хлопчиками… І Роза неохоче кинула:
— Так, пішли звідси. Дур-рна ця кафешка… Ні, навіть найдур-рняцькiша! О…
Азор насилу поставив її на ноги і вивів на вулицю, доволi безсоромно пiдтримуючи за підстаканник.
— Що це?!
Роза перелякано заціпеніла на могутнiх грудях супутника. Чорне небо і чорна земля лещатами стискали Місто. Над будинками, що корчилися в агонії, стирчав гігантський ромб з розiп'ятим африканським божком. Вулицею пленталися по коліно в пилюці похнюпленi люди. Кайдани на руках і ногах сумовито дзвеніли.
— Що це, Азоре, — продовжувала автоматично повторювати Роза, хоча вже усвідомила, що це лише чергова п'яна маячня… Або ні? Видiння Пригнобленого Міста було занадто чітким. Воно до того ж не розгойдувалося і не пливло на всi боки, як перед тим стіни кафешки. Не видiння?! Невже?!
А Золотий Бог сходить з ромба, протягає їй руку.
— Чи підеш зі мною, Розо? Ти моє дитя. Тільки зі мною ти станеш знаменитою.
Кайдани дзеленчать на руках і ногах пiдкорених людей. Це дзеленчання зачаровує так, що Роза ледве помічає коливання власних губ:
— Так, так, з тобою, тільки з тобою!.. Ні, нi, з ким завгодно, лише б тiльки всі знали мене, всі лишилися б там, унизу! Тiльки б мене показували по всіх Стінах!
— Будеш, будеш. Обіцяю.
Тільки-но Роза приготувалася віддатися на милiсть золотих рук, як зовсiм недоречно (а вiдтак з непередаваним внутрішнім роздратуванням) почула слова Азора:
— Пішли до мене… Ні, краще до тебе. Ти абсолютно не вмiєш i не можеш пити “Наполеондор”. А я хочу отримати обіцяне.
Азор впав на коліна, зім'явши наймоднiшi брюки, і заходився пестити край її розпашiлої скляночки вологими жадібними губами. Це відразу привело Розу до тями. Нав'язливі міражі зникли. Розiпнутий африканський божок сумирно висів на вусі.
— Виховані хлоп'ята не торкаються скляночки губами, а встромляють соломинку, — кинула Роза з ноткою переваги в голосі, приводячи до ладу хитромудру волошкову зачіску: мовляв, усі вони такі, модні парубки!
— А я невихований, — заперечив Азор, не відриваючись від скляночки. — І вже полюбив блакитні кучерi на твоїй печерi.
— А я матиму за цю твою любов якусь дрібничку хоча б на сім юанів?
Азор сумно підвiвся, абияк обтрусив коліна і неохоче витягнув з кишені гроші.
— Бери, тут більше.
Роза вмить запротестувала:
— Зачекай. Встромиш в склянку, коли покористуєшся.
Азора дуже розвеселила подібна винахідливість. Він настільки прибадьорився, що сказав:
— У мене з собою, між іншим, шприц. Оформимо?
— Удвох, — погодилася Роза. — І щоб ніякої гидоти у причеп! Знаю я вас.
Несподiвано з-за рога вилився вируючий натовп, справжнiй, а не уявний. З середини натовпу долинали гучні вигуки: “Покайтеся, грішники!” Роза вискнула і підскочила на місці. Їй на секунду здалося, що відроджується нещодавнiй п'яний міраж. Азор змiряв супутницю докірливим поглядом, висмикнув з натовпу якусь непоказну особу і якнайввічливiше спитав:
— Що тут сталося?
— Та ось божевільний якийсь горлянку дере, — пояснила особа. — Покайтеся, каже, бо всім зле буде. Його щойно вирядили в білі простирадла, а цей ідіот зрадів, немов маленьке дитя і проголосив себе кардиналом. Ми його так і назвали — Білий Кардинал.
— І варто було кричати? — спитав Азор супутницю, відпускаючи особу.
Натовп на декілька хвилин розколовся, відкривши в самому своєму серці абсолютно сивого старого. Він дійсно був убраний у плащ з крохмального простирадла, а на плечі ніс ящик. Виймаючи звідти книги, старий виривав по декілька сторінок і кидав у натовп, вигукуючи співучо:
— Ось Слово Боже! Читайте,

читати