Завантажити

про який заволоділа всією її істотою, Маргаритка роздратовано подумала: “Ну й огидне це стареченя! І як сміє він чинити опір Майстровi? Адже це суцiльне задоволення — підкорятися… моєму Майстру”.
Тим часом терпіння парубка виснажилося. Запечатавши рот Кардинала дужим ударом кулачища, він зiштовхнув нещасного вниз. Проте, старий з мавпячою спритністю вчепився за край люка і пронизливо заголосив:
— З глибини волаю до Тебе, Господи-и-и!..
— Клич, клич, поганко бліда, — пожартував Майстер, розплющуючи пiдбором пальці Білого Кардинала. Нестямні крики завмерли десь в надрах Справедливої Машини, яка не впустила нагоди передражнити осудженого і трошки повити:
— Голос мi-i-iй… мi-i-iй… мi-i-iй…
Майстер же обтрусив руки і цілком миролюбно і спокійно додав:
— Машина справедливо розсудить вас, отче. Ну що ж, тепер остання, — і обернувся до Маргаритки.
Дівчина з надією вдивлялася у парубка. Ось зараз, зараз він допоможе їй, позбавить від покарання. Зараз! Засудження попередників проносилося повз свідомістю гнаними вітром клаптиками газетних папiрцiв. Зараз!! У неї стільки разів вже обривалося серце… Займаючи місце Білого Кардинала, Маргаритка кинула свій найпронизливiший погляд на широкий лоб Майстра. Ну ж бо!!! Вирок шелестів десь навколо неї.
Пронизливий удар гонга розпоров повітря кімнати. Кришка люка з гуркотом закрилася. Майстер, який про щось люто сперечався з Судом, повернувся до Маргаритки і здивовано кинув:
— Подумати тільки, як тобі пощастило! День Жалобного Сміху скінчився. Ти залишишся непокараною. I треба ж, щоб таке сталося…
Не в змозi вимовити ані слова, Маргаритка зробила три непевних кроки уперед і привалилася до плеча Майстра.
— Дуже шкода, дуже шкода, — бурмотів Суд, стомлено покрекуючи і йдучи геть. Майстер з ненавистю і презирством дивився йому услід.
— Дуже шкода, — відгукнулася Справедлива Машина з-під люка.
Отямилася Маргаритка на вулиці. Майстер сильно торсав її за плече і шепотів:
— Ото добре, коли вмієш затягувати час, хiба нi? Я з цього дуже радiю. А ти?
— О мій Майстре! — дівчина вдячно кинулася парубковi на шию. Він взяв її за підборіддя двома пальцями і розвернув обличчям до себе. У глибині смарагдових очей зі спокійним задоволенням прочитав те, що й хотів прочитати: собачу відданість, покірність і променисту вічну любов.
— Я в таких справах дійсно майстер, — самовдоволено продовжив парубок і одразу ж додав: — Й не тільки в таких.
Маргаритка довірливо притулилася до Майстра. Той приобiйняв дівчину за плечі і рішуче потягнув за собою.
— Куди ми йдемо?
— До мене звичайно, — сказав Майстер, — чи ти заперечуєш?
— Нi-ні, що ти!
Майстер здивовано поглянув на неї, але промовчав. Маргаритці навіть на думку не спадало відмовитися. Після чудового порятунку вона цілком довірилася Майстру. Трiумфуюча дівоча душа ширяла у надатмосфернiй височинi. На очі немов би впала завiса всеосяжної любові. Маргаритка дивилася тепер на оточуючий світ і особливо — на Майстра тільки через цю завiсу. Вона намагалася уявити надзвичайно глибоку і шляхетну красу душі Майстра. Прислухалася до рівного стукотiння серця в його грудях і пробувала вгадати, про що саме стукотить гаряче серце. Уявляла його будинок. Його кімнату. Самого Майстра в кімнаті…
Поступово щоки Маргаритки мило зазеленiли від збентеження. Вона уявила себе в цій милій і такій вже рідній кімнаті. І неодмінно поруч з Майстром. І він неодмінно обіймає її за плечі. Ось як зараз. Або не як зараз… а інакше. Дівчина мерзлякувато зiщулилася і насилу обірвала потік думок. Ультрамаринове сонце на секунду виринуло з-за рудих хмар, та побачивши Маргаритку з Майстром, знизало променями і знов сховалося. Лише висушена стара двiрничка в чорному плащі з величезним чорним капюшоном, що майже ховав вiд оточуючих її обличчя, з величезною чорною мітлою в руках уважно спостерігала за парочкою. Більш того, стара навіть почала непомітно стежити за Майстром і Маргариткою, обережно ступаючи і поклавши мітлу на плече, щоб не шелестіла.
Майстер не помітив ні чорної старої, ані тремтiння дiвочих плечей. Він пильно вдивлявся в напівзабуті обличчя скрипалів, що тягнули сумовиту пісню на розi вулиць. Їх було двоє. Юнак і дівчина. Обидва занехаяно-брудні, в подертому одязi, проте з надзвичайно натхненними обличчями. Особливо занедбано-брудним було волосся. Воно здавалося сірим, проте при найменшому повороті голови крізь товстий шар пилюки пробивався підозрілий рудий блиск. На голові у дівчини сидiв величезний білий пацюк. Вiн мирно вмивався, не звертаючи ні на кого увагу. Взагалі-то дивно було бачити в Місті пацюка зараз. Ось вже тижні зо три тому тварини і птахи, і навіть комахи зникли, немов їх ніколи й не було на землі. Майстер ще пильніше вдивився в музикантів, Маргаритка ж неуважно кинула до їхнiх ніг зім'ятий семиталерний папірець.
— …Хай Доля проти, Смерть i злi боги,
Але зустрiнуться закоханi серця!
I не розлучаться довiку вже вони,
Зiллються й будуть разом до кiнця…
Майстер різко обернувся. Пісня сама

читати