Завантажити

Маргаритка питала й перепитувала себе, чи добре тодi повелася. Звичайно, вона лише уявляла, як би все відбувалося, якби ті троє незнайомців залишилися з нею надалi i щиро покохали її. Або лишився бодай один… Та чи добре це? Підручник з початкової естетики стверджував, що дуже зле. Підручник iз засад медицини повністю погоджувався і навіть погрожував взяти Маргаритку на облік, якщо її туманні натяки були правдою принаймнi на третину. На щастя, дівчина вміла розмовляти з Підручниками.
Але тепер — Білий Кардинал!.. І до того ж — Золотий Бог над натовпом…
Невже уявний бруд став реальним і забруднив її душу й тіло? Невже Кардинал побачив цей бруд? Чи варто їй каятися? Чи відкритися перед Кардиналом? І як це зробити після того, що сталося на площі й уразило Маргаритку до глибини душі?
Дівчина пленталася за Білим Кардиналом і все ніяк не могла зважитися. Обрубки Думок гарячково метушилися в її смарагдовій пухнастій голiвці. Нарешті перед нею встала ясна і проста Перспектива. “Врятує той, у кого на шиї буде особлива прикмета. Що за прикмета, не знаю, але — особлива!” — шепотіла Перспектива, намагаючись не ворушити губами, аби не почули iншi.
Бiля самого вiддiлку рух уповільнився. Реготливий натовп нізащо не бажав розступатися. Маргаритка нудилася вiд очікування і в той же час непомiтно оглядала шиї оточуючих. Вона намагалася відшукати прикмету. Всупереч прихованій надії, у всіх були шиї як шиї: без шрамів, родимок або опіків. Тим часом Будівля уважно стежила за дівчиною двома величезними очима-вікнами, в кожному з яких по декiлька разiв відбивався сліпучий ультрамарин Сонця. Нарешті вiддiлок роззявив двері-рота і проковтнув патруль разом з Маргариткою і Білим Кардиналом, виплюнувши геть частину натовпу, що випадково потрапила всередину.
Коридор цілком відповідав характеру Будівлі вiддiлку. Він нікуди не звертав і не звивався кишкою. Він тупо, прямо і безпосередньо доставляв бранцiв до місця суду. У більш спокійній обстановці Маргаритка неодмінно розглянула б це серце ділянки (або його шлунок, кому як подобається). Але зараз її погляд нашвидку ковзав по шиях людей, що перебували тут. Невже…
Маргаритка завмерла.
На бичачій шиї парубка, котрий сидiв на столі в центрі кімнати, виблискували одразу два ланцюжки з прикрасами. Трохи нижче гострого кадика висіли сім мідних пiдковок, одна одної менша. А в улоговинцi між ключицями причаївся ромбик iз Золотим Богом, який так само пильно розглядав Маргаритку, як фасад Будівлі вiддiлку. Не в змозi витримати цей погляд, вона прикрила очі густиною хвойно-зелених вій.
Дівчина не скоро вiдв'язалася від надії, котра прокинулася настiльки раптово. Коли ж здатність зв'язно мислити повернулася, вона почала пильно стежити за парубком. Той все сидів на столі, погойдуючи вiд нудьги ногами. Час від часу він починав пригладжувати уперту чуприну, що не бажала пригладжуватися, або робив такі рухи, немов пропускав крiзь кулак величезну розлогу бородищу. Маргаритка уявила, як цей парубок виглядав би з бородою, і мимоволi впала в несамовитий захват.
Потім парубок зiстрибнув зі столу і почав ходити по кімнаті. Він підходив до стін і легенько постукував по них кулачищами, іноді впирався руками і немов намагався розсунути простiр. І весь час притупцьовував рипучими чорними чоботищами. Мабуть, тому Маргаритці на мить привиділося, що ходить парубок не по кімнаті, такій жалюгідно-малесенькiй для його гiгантської фігури, а по міцному білокам'яному помосту, де з усіх усюд віє вільний вітер. “Ведмідь у клітці”, — із захватом подумала дівчина. Ось зараз його коричнева уніформа (точнісінько фальшивий клоунський костюм на хороброму солдатику!) порепається, звідти полізе бурий смух…
Втiм, нічого подібного не сталося. Парубок підійшов до бранцiв (яких, до речі, було в кімнаті досить-таки багато) і почав з неприхованою насмішкуватiстю слухати Білого Кардинала. Той звертався з полум'яною промовою до тих, хто стояв праворуч від столу:
— …I ходив я три роки Містом нашим, що простягалося з кінця в кінець землі, і заглядав в обличчя дружин і дів наших. Що ж було в їхнiх обличчях? Розпуста і мерзота, мерзота і розпуста, кажу вам! Всі вони успадкували грiх праматері і прагрiшницi Єви, клятої спокушальницi Адама. І пересвідчився я, що гідного потрібно шукати лише з-помiж мужiв і юнаків. Чи чуєте ви мене?
Люди, що скупчилися праворуч від столу, з незмiнно мовчазною увагою поглядали на Кардинала і навіть не збиралися відповідати. Не встигла Маргаритка замислитися, чому вони настiльки ввічливо і уважно дивляться на рот промовця і не вiдповiдають жодним чином, як парубок гучно реготнув і сказав:
— Дарма стараєшся, поганко. Ці люди глухі. Вони доставлені сюди, оскільки не чули про День Жалобного Сміху і тому не сміялися разом з усіма.
“Як дурний Кардинал”, — подумала Маргаритка, жадібно вбираючи всією душею могутню фігуру парубка.
Кардинала дещо збентежила помилка, та ненадовго. Він раптом ляпнув себе по правому боку, весь засяяв, покопирсався в брижах плаща і витяг тонкий

читати