Завантажити

частину тулуба над знівеченим тілом, що тепер вже відслужило своє, а нещодавно таким спритним і красивим. Він здивовано оглядав це тіло, голу Розу і безладно розкиданий одяг. Роза ж мало не плескала у долоні (шкода, що її тримали).
— Ми також живі і поки що такі, як бачиш. Але ми не люди, ми — iрорги.
— Iрорги, — захоплено прошепотiла Роза.
— І ти невдовзi станеш як усi. Але… є дещо крiм того, — Дукс театрально витримав ефектну паузу. — Мене ж бо випили не так давно, Ба навіть щойно. Може, випили погано, I я ще здатен помiчать, Що в те' кривії ноги й пласкі груди. Отому-то, Розо, хочу я Тобі маленьке задоволення надать I все ж зробить тебе Чотирнаць'тою хвойдою своєй. Бо за життя Я не помітив би тебе мiж тисячма Прихильниць iнших. Та тепер, на твому смертному одрi… — актор майстерно схопився за голову.
— Комедіант, — процiдила Гліцинія. — Блазень. Ловелас.
— Так, звiсно, — Дукс скоса позирнув на офiцiйну коханку і звернувся до Рози вже цiлковито серйозно: — Ти щаслива, хiба нi?
— Ага, — погодилася Роза, приймаючи в обійма крижану тінь Дукса і занурюючи його лице у волошковий туман волосся. — Можеш навіть першим випити мене. А я стану знаменитою?
— Зі мною, звiсно, станеш, — запевнив Дукс.
— Він хотів сказати: зі мною, — поправив актора Золотий Бог, ікласто посміхаючись. — Що не кажи, Розо, а я відразу відчув до тебе довіру. І підіслав негра.
Роза iз вдячністю поглянула на Золотого Бога. Дiвчинi здалося, що той насолоджується її цiлковитою покорою і нетерплячим очікуванням майбутнього. Золотий Бог кивнув, Дукс нахилився до шиї Рози.
— Ні, стривай, я ревную! — заревла прозора Гліцинія і негайно занурила губи в трепетну теплоту живої ще душі.
— Геть! Я теж хочу!
Азор-iрорг вiдкинув геть Гліцинію, мов трiсочку. Роза спробувала ухилитися. Парубок так набрид їй… в цьому нудному житті… Але тіло вже не слухалося свідомості, що повiльно полишала його… Потім інші вiдтягнули Азора. А Бандальмахар Дукс все ще стискав кам'яніючу сизу Розу. Стискав і сценічно реготав, вдивляючись у згасаючi бузкові очі.

Роздiл зелений
МАЙСТЕР І МАРГАРИТКА

— Смійтеся! Смійтеся всi! У Містi оголошено День Жалобного Сміху! — волали в один голос Стіни. Люди слухняно хихикали, сміялися, реготали, надривали черевця.
А Маргаритка як завжди загубилася в якомусь глухому районі і замрiяно блукала в дзеркальній тіні незнайомих вуличок і провулків. Блідо-салатовий пуп'янок її ротика не морщила жодна зморшечка фальшивої усмішки.
“Дивно все ж, — розмiрковувала Маргаритка. — Ось помер новий Президент, а всі сміються. Звичайно, так велять Стіни, але мені чомусь зовсім не хочеться цього робити. Президент був… був хорошою, доброю, розумною, мужньою людиною — а всі сміються”.
Маргаритка старанно оминула матову калюжку дощової води і продовжувала розмiрковувати:
“Чи можу я сміятися? І чи маю сміятися? Адже в мене не тільки Президент помер, але й Роза. Вона була огидним дівчам. Вона займалася неподобством у той час, коли померла. Але в той же час Роза була моєю подругою, нехай не найкращою, але все ж подругою. Принаймні, пiсля її смерті я не можу, просто не можу сміятися!”
Маргаритка зупинилася перед рудо-рожевим написом на асфальті, що перегороджував шлях. Там було лише єдине слово:
раніше
“Так, раніше. Напевно, колись над смертю людини не сміялися. Підручник з початкової етики стверджує зовсім інше, але я відчуваю, що так бути просто не може. Хтось переступив через це. Ось так переступив!”
Маргаритка переступила через рудо-рожеве слово, яке одразу ж зникло з асфальту, і продовжувала свій шлях.
“Переступила один раз одна людина, потім двiчi — двi людини. Чим далі — тим більше. А тепер… Невже я залишилася одна? Не може…”
— А ну стояти!
Дорогу загороджували три здоровезних парубка з вищiреними в жалобнiй усмiшцi пащами.
“Наглядовий патруль. Я потрапила у пастку”, — переляк скував дівчину надійніше за наручники. Вона не помітила, як вийшла з яскравого провулка на широку площу. Тепер покарання неминуче.
— Пішли з нами, дiвко! — весело зареготав середній патрульний і зробив своєю лапищею запрошувальний жест.
— Вона попалася!
— Попалася, попалася!
— На гачок попалася та, що не сміялася!
Зрідка перевіряючи гарненьких (і не дуже гарненьких, але ж відповідного фаху) дівчат на прозорість згідно з якимось застарiлим дурним наказом і смачно цмокаючи язиками, патрульні прокладали в морi щосили радiючих пик невірний коридорчик, який одразу ж змикався в них за спинами. Всім кортiло подивитися на полонянку. Звичайно, на їхньому місці Маргаритка ні в якому разі не поводилася б так. Вона би втекла свiт за очi і сховалася в якийсь потаємний закуточок, тiльки б не бачити страждань нещасного бранця. Адже ніхто не знає зазделегідь, який вирок винесе Суд. Подейкують, зараз всю процедуру якось автоматизували, і засуджених засилають на довгий термін хтозна куди. Тому Маргаритка, покусуючи від хвилювання салатовi губи, про всяк випадок прощалася з цим навiженим, мінливим, але таким

читати