Завантажити

Моїй дорогій матусі
Жанні Григорівні
ПРИСВЯЧУЮ

— Скрипалю… Гей, скрипалю, припини!
Разом з іншими відвідувачами я обернувся до столика, розташованого у найтемнiшому куточку зали.
— Агов, чуєш… Припини зараз же своє пиликання, ти, недолугий учень цвіркуна!!!
Єдиною людиною, що не відреагував на обуренi заклики, був сам музика. Звиваючись і вклоняючись на всі боки, він продовжував повільно лавірувати поміж столиками, награваючи щось класичне. Час від часу хтось із відвідувачів “Носорога” вкидав дрібнi грошi до оксамитного мішечка, що висiв на розшитому дешевим бісером паску. Навряд чи завсідниками керувало розчулення: скрипка давно розсохлась. Скоріш, то був вияв співчуття типовому невдасі… а може й бажання позбутись настирливого джерела шуму над вухом! Але все ж навіщо висловлювати протест в отакій явній формі?! Адже й невдахам потрібно з чогось жити — от хоча б із музики. Навіщо ж тоді…
— Ось я тобі!.. Я тобі!..
Коли задзвеніла розбита склянка, з-за каси вийшов самий хазяїн. Половина офіціантів, чемно вибачившись, лишила клієнтів і рушила до погано освiтленої частини зали, туди ж попрямував викидайло. Публіка стежила за розвитком подій із непідробною зацiкавленiстю. Здається, назрівав скандал, що обіцяв завершитись непоганою бійкою. Так, не у всіх жаб з нашого болота крiвця захолола! Нехай це не Париж із його споконвічним вируванням пристрастей, але все ж тут і зараз станеться щось цiкаве…
Намагаючись не пропустити жодної деталі майбутньої бійки, я ледве встиг пригубити кларет, коли почув захоплений шепiток:
— Знов ото Хартлент шаленiє! Очевидно, здОрово нажерся з ранку.
Озирнувшись, я узрiв дві зморшкуваті сизуватi фізіономії, що видавали постiйних вiдвiдувачiв “Носорога”.
— Це що, той самий Хартлент? — здивувався я, проте бойові дії в іншому кінці зали саме розпочались, і відповідь на моє питання потонула у дзеленчаннi розтрощених тарілок.
— Даруйте, що ви сказали? — перепитав я.
— Той або не той, хтозна, — промимрив один із завсідників, у якого ліве око заплило і сльозилося, — але все ж він значно лiпший музика вiд нездари Йони, це точно. Принаймні, був колись…
— Не наша то справа, Гоку, — пробуркотiв другий, підводячись і вже на ходу ковтаючи смажену рибу разом із кістками. — Давай-но ворушися. Щось тут смаженим смердить, немов на їхній прокопченій кухні.
— Але ж…
— Чи ти хочеш, аби під гарячу руку нас загребли і потримали за причинне місце?
Рибоїд ковтнув востаннє й широкими кроками попрямував до виходу. Я спробував уточнити в його товариша, чи не має цей Хартлент якогось відношення до досить відомого музиканта, проте перший завсідник квапливо проговорив:
— Даруйте, ваша милість, але нам тут затримуватись і справді… — після чого чемно посміхнувся, єдиним духом висушив глиняний кухоль, що стояв лишався досі на столі, й довірливо-інтимним тоном, межуючим із зухвалістю, мовив: — Взагалi, навiщо це?! І вам, і нам…
За мить і він продирався уздовж стіни до виходу. Я звернув увагу на те, що обидва завсідники всiляко намагались оминути групу людей, якi пихкотiли від напруги, обліпивши істоту, котра нагадувала манерами скаженого орангутанга. Я рішучо кинувся до офіціантів, на ходу витягачи гаманця. Проведені у Сорбоннi чотири роки були переповненi найрізноманітнішими враженнями, вiдтак я багато чого призабув. Проте прекрасно пам’ятав концерти знаменитого скрипаля, на які водила мене добра моя матуся. Крім того, Хартлент ще й писав музику. Тож якщо нині він занепав до рівня пияки та гульвiси… Нi, це не було би втратою світового масштабу, як, скажiмо, смерть Моцарта, Чайковського, Паттi або Бозiо. Але для звичайного смертного на кшталт мене таке чудацтво долі безумовно здавалось надцiкавим.
З офіціантами я домовився досить легко, із охоронцями порядку, якi встигли прибiгти на галас — теж. Найважчим було не допустити сутички скаженого орангутанга з горилою-швейцаром, що застиг бiля дверей питовного закладу зі стиснутими кулаками та насторожено спостерігав за ворогом з-під похмуро насуплених брів.
— Ну-ну, пане Хартлент, чи ж варто отак хвилюватись через те, що ви набагато талановитiшi вiд цього музичного паяца, — заспокоював я викупленого гульвiсу.
— Як-як ви сказали? — він раптом охолонув і вирячив на мене очі, у яких п’яний туман повiльно розсіювався, поступаючись місцем непевним проблискам розуму. Я повторив.
— Хм-м-м, отже, ви пам’ятаєте мене у кращій формі, — Хартлент пiднiс до обличчя руку, і я побачив, до чого ніжна ця рука і як тремтять довгі тонкі пальці природженого музики.
— Не тільки я, але й інші, — значно перебiльшуючи, я передав Хартленту розмову із завсідниками шинка та приготувався брехати далі. Проте скажений орангутанг вже зник, а нещасна людська істота, що залишилася замість нього, була зайнята винятково своїми думками, тому мені довелось замовкнути.
— От що, — сказав нарешті колишній скрипаль, — давайте пiдемо в якусь затишну місцинку, і якщо ви й досі відчуваєте інтерес до такого нездари, як от я…
Довелось

читати