Завантажити

запевняти Хартлента, що він зовсім не нездара. Але цим тільки розбурхав орангутанга, що задрімав, а тепер голосно й різко ревонув:
— Тільки щоб жодних менi цвіркунів!!!
Не втрачаючи гідності, завмерлий бiля дверей швейцар знов підібрався й обсмикнув шиту галунами ліврею. Я поплескав войовничо налаштованого маестро по плечу і швиденько завірив, що в радіусі трьох кілометри від нас жодних скрипалів не передбачається. А щоб ніхто часом i справді не втрутився в розмову, ми прихопили у розташованiй поруч з “Носорогом” крамничцi пляшечку бордоського й попрямували до старовинного здичавілого парку, супроводжувані спантеличеними поглядами перехожих, котрим дивно було бачити разом чепуристого молодика й неохайного п’яницю. Пити потрошку вино на березі сонного ставка — у цьому теж є щось захоплююче.
— Так, це все дуже схоже на моє життя. Занадто навіть схоже. Схоже у такiй мiрi, що я назвав би це свинством. Дивіться-но…
П’яничка широко повів рукою довкола і продовжував:
— От тече собi повноводна ріка життя, але частину води з неї люди відводять у якусь яму, відгороджують її греблею — і за декілька років маємо застiйний чорторий, осоку, латаття, безлiч поганих створiнь. А яскраві метелики й усілякi іншi яскравi пташки пролітають поруч. І навіть закоханi парочки не ризикують кататися тут на човні, побоючись налетіти на корягу. Тільки занепалi п’яниці, як от я, іноді завiтають…
Хартлент піддiв ногою камінець, що плюхнувся у воду i переполохав пiвдюжини смарагдових ропушок.
— Ось, будь ласка: тiкають! Зникають, немов зграя затятих друзів у важку хвилину. Боягузи нещасні, — додав маестро з ненавистю.
— Ви їх засуджуєте? — поцікавився я.
— Куди вже мені, — зітхнув невдаха-скрипаль і, піднявши над головою спорожнiлу на дві третини пляшку, пояснив: — Я ж немов оця рiка. Щирого щастя в мені немає ані краплі, лишились суцільні ілюзії та п’яні марення. Я чи то занадто спорожнів, чи то занепав, на дні душі — осад і гіркота. А все через Дормона.
Якщо чесно, на цей момент я вже починав шкодувати про витрачені на викуп грошi. Сидіти б зараз Хартленту у вiддiлку й очікувати, доки законники розберуться, що й до чого… Проте згадка про Дормона сколихнула в моїй душi нові спогади.
— Стривайте, ви часом не про Густава Дормона говорите?
Погляд каламутних склеротичних оченяток маестро був красномовнiшим вiд будь-яких слів.
— Густав Дормон — так, це людина… — промурмотiв він нарешті й швидко завертiвши пальцями, пояснив: — Тобто, ясна рiч, усі ми люди або принаймні схожі на людей. Але Густав Дормон — то не простий смертний, скажу вам відверто! Це — з розряду особистостей, он що!..
Прорiкши цю туманну тираду, маестро заходився люто терти вкрите рясною щетиною підборіддя.
— Але якщо ми говоримо про того-таки пана Дормона, то ви що, маєте на увазi найпересiчнiшого вчителя музики, чи не так? За наполегливої вимоги матiнки я брав у нього уроки, коли мені було…
Незадоволене буркотiння продемонструвало, що орангутанг знов готовий ожити, і я завбачливо замовк.
— От це вiрно, — похвалив Хартлент, — тому що ви знали цю Людину з великої літери як напівзлиденного вчителя, а от я знав…
Мене вразило те, що п’яничка-скрипаль говорив про мого колишнього вчителя в минулому часi. Невже Дормон помер? Втім, все може бути! За чотири роки…
Раптом величезний дрізд пурхнув з кущів і всiвся на землю в десятьох кроках від нас. Колишній скрипаль здригнувся й вирячивсь на птаха, немов на примару. Я спитав Хартлента, чи живий учитель музики, проте маестро вже цілком поглинули інші думки.
— Знову… — замість відповіді прошепотіли побілілі губи. Розгнiваний такою безглуздою поведiнкою співрозмовника, я схопив гілку, що валялась поруч, і замахнувся на дрозда.
— Облиште, — шепнув Хартлент, але птах вже зник. Відразу ж по цьому з кущів долинуло щебетання. От тоді я і справдi пошкодував, що втрутився в хід подій. Орангутанг все же прокинувся. Вигукуючи: “От!.. От!.. Знову!..” — п’яниця-скрипаль кинувся в кущі. Приблизно чверть години звiдти долинали тріскотнява зламаних гілок, шелест, голосні прокльони й веселе щебетання дрозда, що перелітав з місця на місце. Хартлент не заспокоївся, доки птах не полетів геть у якихось своїх пташиних справах. Тоді й маестро повернувся на берег. Але ж Господи, на що він був схожий! Витягнутий із сміттєвої купи клаптик запаскудженого паперу і те виглядов би краще.
— Ну от, ви самі бачили й чули, — пропихкав розшарiлий пiсля “бiгу з перешкодами” Хартлент. Хоча особисто я не бачив біля себе нічого і нікого, окрім божевільного старця. Про що й поспішив сказати.
— А це коліно?! Всього лиш одне коліно!..
Зморщившись від натуги, маестро почав невиразно муркотiти, потім заходився насвистувати, копiюючи дрозда. Я нічого не зрозумів.
— Молодий чоловiче, невже ж і вам ведмідь на вухо наступив, чи що?! Ось саме це: тi-тi-па-па-пам-па-тi-па!
Я все одно не розумiв. Напад лютi, що вилився на оточуючий нас сонний спокiй, був настiльки жахливим, що я не в змозi його описати. Навiть

читати