Завантажити

— Ви ж повсякчас відвідували друга дитинства, хіба ж ні?
Я швидше констатував це як факт, нiж запитував. Маестро мовчав, втупившись у заплямовану ряскою поверхню ставка.
— Відвідували, — тепер я був абсолютно впевнений у цьому. — І після кожних відвідин вертались додому з його новим твором.
— А що, як на вас, я мав робити?! — спересердя крикнув Хартлент.
— Варто було вам захотіти, і пану Дормону влаштували би прослуховування, — заперечив я. — Ви не захотіли. Конкуренції побоювались, чи не так, маестро?..
Колишній скрипаль напружено витягнувся, немов отримавши ляпаса, заволав:
— Нiчого я не боявся, розумієте ви це, молодий вiслюче?! — але відразу зніяковів, знітився та промурмотiв: — Вибачте… Не знаю навіть, як це з язика зірвалось…
— Точно так само, як запропонований другові дитинства обмін.
— Але я був неспроможний допомогти йому, справдi неспроможний, — Хартлент знову почав виправдовуватись. — Зрозумійте, це дійсно так. Тепер люди стали значно терпимiшими, не те що колись. Тепер, можливо, в Густава і був би шанс… Але ж не тоді! Ну, ким був Густав Дормон? Вчителем музики, який всупереч батьківській волі одружився з пересічною пралею. А хіба може такий суб’єкт створити щось цінне? Про це смішно навіть думати! Так що я був для нього благодійником. По-перше, я йому непогано платив, і він міг утримувати сiм’ю. А по-друге, давав дорогу його творам.
— Під власним ім’ям, — вкинув я.
— Е-ет, облиште! Яке це має значення? — маестро скроїв презирливу міну. — Подейкують, навіть великий Шекспiр не писав свої п’єси, а крав сюжети у когось невідомого.
— Так-так, звісно, легко списувати свої гріхи на небіжчиків.
Втім, мене цікавило дещо інше, як-то причина падіння Хартлента, і я спитав:
— Але що ж трапилося з великим маестро мистецтв? Чому я знайшов вас п’яним у задрипаному шиночку, та ще й у такому жалюгідному вигляді? У вас що, гроші скінчилися, й нiчим стало платити пану Дормону?
Колишній скрипаль розтягнувся на травичці й завмер. Мені навіть здалося, що він прагне перетворитись на звичайну воду і всотатись у м’яку землю або збігти струмочком у ставок, аби не відповідати на моє запитання.
— Я чекаю, — нагадав я із м’якою наполегливістю.
— Нi, тоді грошей було досхочу. Це потім вони зникли, та ще й разом з усім іншим. Чума…
Хартлент говорив неохоче, а тепер і взагалi замовк. Я нічого не зрозумів. Ну, так, рокiв з півтора тому матiнка писала мені про епідемію, але як же хвороба відбилась на долі маестро?
— Ви занедужали? — обережно поцікавився я.
— Під час епідемії я виступав у далекому Лондоні, дружина перебувала разом зi мною. Ніщо мені не загрожувало. А от потім…
Хартлент впав у якийсь сомнамбулiчний стан, так що мені довелось добряче потрусити маестро за плечі, аби він продовжив:
— Після приїзду з’ясувалося, що багато хто з моїх знайомих відбув у кращий світ. Звісно ж, я поспішив відвідати приятеля дитинства.
Я ледь не додав насмiшкувато: “Аби перевірити, чи вцiлiло приховане джерело збагачення”, — проте все ж утримався. Хартлент нічого не помiтив.
— Я рушив до розташованого на вiдшибi будиночку, де мешкав вчитель музики зі своєю коханою пралею і купою дiтлахів. Там все залишилось на своєму місці, тільки от білизни на подвір’ї не було. Це здалось мені недоброю ознакою, і я перетнув поріг жалюгідної оселi iз завмиранням серця. Волога і запах лугу також зникли, але диво — Густав перебував там! Сидів у своїй кiмнатцi за столом, на якому лежала його скрипка, згорблений i постарiлий. Проте, це точно був він, готовий заприсягтися чим завгодно!
Нав’язливе бажання колишнього скрипаля здалось мені підозрілим. Чом він так наполягає на правдивості розповіді?..
Моє здивування так і залишилось невисловленим. Хартлент владно махнув рукою, і знов я промовчав.
— Я торкнувся його плеча. Густав озирнувся. В нього було обличчя глибокого старця, тільки очі залишились молодими, і у напівмороці кімнати я виразно бачив, що в них виграває якійсь диявольський вогник. Нічого подібного за Густавом я нiколи не помічав! У пору найвищої закоханостi у свою пралю мій приятель і те виглядав спокiйнiшим. Хоча все стало зрозумiлим, ледве Густав мовив:
“Марія померла”.
Ви, можливо, не знаєте, що так звали його дружину…
Я кивнув з поважним виглядом, хоча й справдi не пам’ятав імені цієї жінки, котра завжди намагалась не потрапляти на очі чоловiковим учням і їхнім заможним батькам, а все поралася з купами брудної білизни десь у темній глибині дому.
— Ясна рiч, я сів на вільний стілець і тільки-но хотів заспокоїти друга гiдними ситуацiї словами, як Густав додав:
“І діти теж. Усi до одного. Я один залишився, сам-один…”
В мене аж у ротi пересохло, молодий чоловiче. Воістину, подумав я, от вже впала на неслуха кара небесна! Він так прагнув побратися з цією жалюгiдною пралею, намагався побудувати з нею щось на кшталт сiм’ї — i от все втрачено! Але тільки-но я зібрався з силами, як Густав мовив:
“І знаєш, на смерть Марії я склав цілий концерт. Сидів отут і

читати