Завантажити

писав, писав… Чи не бажаєш послухати?”
Я ледь зі стільця не звалився. Цілий концерт! Чорт забирай, оце так!!! Пановi Дормону напевно потрібні гроші, щоб видлубатися з цієї діри. Праля померла, його вилупки теж — то не буде ж він отутечки сидіти та вiк вiкувати?! Отже, зараз неодмiнно попросить грошей, аби поїхати геть. Миттю уявив я, як виходжу з халупки з новою партитурою під пахвою, як переписую ноти, знищую оригінал. А за місяць — нова слава! І зi славою — нові гроші!
Мабуть, все це таки відбилось на моєму обличчi, тому що Густав лукаво посміхнувся, кивнув, підхопив скрипку — і заграв. Господи, що то була за божественна музика! Я не в змозi її описати…
— Навіщо ж описувати? Зіграйте, — запропонував я. — Пiдемо до вас за інструментом, і тоді…
Цього разу в погляді Хартлента було стільки спопеляючої ненависті, що я аж відсахнувся. Та цей спалах був дуже коротким, і маестро продовжив:
— У цій мелодії злилися всі гармонійні звуки, що тільки є у природi. Дзюркотiння струмка і трель солов’я, шелестіння листя в осінньому садочку й березневий капiж, плюскіт морських хвиль і навіть найлегший подув вiтерця — там було все. Але крім того, крім того — музика, нi з чим незрiвнянна музика! Музичні теми творів великого Баха, Бетховена, Глюка, Паганiнi, Гайдна і Вiвальдi незбагненним чином вплетались у ритмічний малюнок шедевра, створеного моїм приятелем Дормоном і жили кожна своїм життям. Я був цілком і абсолютно спантеличений, ошелешений, розчавлений. Я не уявляв, як можна таке зробити, з огляду на абсолютну несхожість музичних геніїв людства… хоча Густав зробив це, присягаюся! Проте не подумайте, він не опустився до пересічного попурі. Це було його музичне дитя, авторське створіння ніким невизнаного композитора Густава Дормона! І воно заворожувало, змушувало забути про місце й час. Мрія незбутня, як сам процес полювання на птицю щастя, підхопила мене й понесла у піднебесну височiнь…
Виголошуючи цей довжелезний монолог, Хартлент заплющив очі й розгойдувався туди-сюди, мов заворожений. Я бачив незабутні дослiди знаменитих гипнотизерiв і подумав був, що п’яниця-скрипаль гіпнотизує себе спогадами про ту чудесну мелодію. Як вивести його із сомнамбулiчного стану, я не знав. Але тільки-но зібрався вдатись до крайнiх заходiв (аж до окунання головою у ставок), як маестро розплющив очі й обернувся до мене. По його неголених щоках котилися величезні каламутні сльози.
— Отже, це було прекрасно. Коли ж я спустився на грішну землю, то виявилось, що халупа порожня. Якщо чесно, це мене вкрай здивувало: було абсолютно незрозумiло, куди ж подiвся Густав. Я, грiшник, подумав навiть, що він вкрав у мене гроші, але обмацавши кишені, переконався, що гаманець на місці і як і досi — повний. Тоді що ж сталося? Халупа мала нежилий вигляд, ніде не було помітно жодних слідів їжі. Можливо, мій друг захотів знайти щось їстивне й почастувати свого благодійника? В такому разi, він хвилювався дарма, тому що його шедевр дуже розчулив мене, і вiд радощiв я готовий був влаштувати бучний бенкет. Ще б пак! Уявiть, який грандіозний успіх чекав на мене після купiвлi партитури!..
Тож я всiвся якнайзручніше й почав терпляче чекати. А Густава все не було. Минув полудень, повiльно пiдкрадався вечiр, а я все сидів на самоті. І тільки коли зовсім посутеніло й мені зробилось моторошно від пануючої довкола тишi, я залишив халупу. Приходив туди ще двiчi, наступного дня i ще через день, проте Густава навiть сліду не було.
— Стривайте, стривайте… Як то? — здивувався я. — Він що, зовсім пiшов…
Хартлент проковтнув слину, криво всміхнувся й із загадковим виглядом прорiк:
— Молодий чоловiче, ви теж не зрозуміли!.. І не дивно: я й сам анiчогiсiнько не запідозрив протягом цiлих трьох днiв.
Потім маестро заговорив напрочуд твердо:
— Я більш не міг гаяти свiй дорогоцінний час на очiкування Густава Дормона. Врештi-решт, він був зацікавлений у продажу партитури більше, нiж я — у її покупці: адже це він сидів без грошей, а не я. Отже, почав репетирувати, збираючись виступити з концертом десь за тиждень. Щоправда, думки про сумну долю давнього приятеля мучили мене вдень і вночі, і навіть під час репетицій мені не було спокою. Я просто не міг всього збагнути, ніяк не вірив, що любов до пересiчної пралі й туга після її смерті вiдбились у свідомості безвісного вчителя музики таким чудесним чином, що він створив безсмертний шедевр. Я просто божеволів і зрештою спробував відтворити по пам’яті хоча б декілька фрагментів почутої мелодiї. Звісно ж, мені не слiд було робити цього в жодному разі, але я не міг опиратись потужному внутрішньому спонуканню. І як раніше, ще нічого не підозрював…
Голова Хартлента безсило поникла.
— А що, власне, ви мали запідозрити? — обережно спитав я.
— Музика, що звучала в моєму хворому мозку, все більше заволодівала мною, доки не заволоділа остаточно, — прорипiв п’яничка-скрипаль. — І при всьому цьому я не міг відтворити жодного її фрагмента. Мелодія втiкала від мене, дзеленчала срібними дзвіночками й

читати