Завантажити

муніцію. — "Та ж її недавно припасовували", — кажу я. — "Не можу знати, наказано", — відповідає він. І так ради неділі не пощастило мені чаєм поласувати. Прихожу до форту й довідуюсь, що вчора прийшов якийсь татарин із Астрахані з казенним провіянтом і пустив чутку, що наприкінці серпня місяця в Астрахані чекають великого князя Костянтина Миколаєвича і що з цієї нагоди в Астрахані чинять великі приготування до зустрічі Авґустійшого гостя. Капітан Косарєв, що завідує двома ротами першого батальйону, притьмом узяв на розум, що робити і, щоб не набратися сорому, вчора ж таки за допомогою писаря Пєтрова призначив почесну варту, до якої за протекцією писаря Пєтрова був зачислений і я. Це морочливе завдання сяк-так було вирішене вдосвіта, а на світанку (не вважаючи на неділю) наказано припасувати муніцію і, як буде готова, вивести людей на перегляд перед теляче лице капітана Косарєва й вірного його сподвижника писаря Пєтрова.

Сказано — зроблено: до сьомої години все було готове. У повній муніції вивели людей на полянку, в їх гурті й мене. У сьомій годині зявився сам капітан Косарєв у всій своїй ослячій величі і після гордовитого привітання підійшов просто до мене, милостиво ляснув мене по плечі і сказав: — "Що, брате, одставка? Ні! Ми ще з тебе зробимо взірцевого правофланґового, а потім із Богом!". І тут же наказав капральному єфрейторові зайнятися зо мною машеруванням і вправами з рушницею годинки з чотири в день. Я жахнувся, почувши цей милостивий наказ. От тобі й безтурботна самота на городі!

Той самий татарин разом із фактурою привіз комендантові лист із Астрахані, в якому його повідомляють, що адмірал Васілєв одержав вістку з Петербурґу, щоб Його Високости в Астрахані не чекали і, значить, не тремтіли. Комендант, довідавшись про розпоряження запобігливого капітана Косарєва, втер йому носа і навіть загрозив йому гавптвахтою, коли він і надалі осмілиться турбувати людей без його відома. На тому все й скінчилось. І я, мов нічого й не було, встав сьогодні, як звичайно, в третій годині ранку, загрів свій чайник, оправив нове перо і записав цей неймовірний казус до моєї вірної Хроніки. Господи, чи настане нарешті для мене година визволення? Чи настануть колинебудь для мене ті блаженні дні, коли я буду читати ці гидкі правдиві оповідання, як неправдивий сон, як небувалу небилицю?

8 [липня]. Сьогодні відійшов поштовий човен до Ґурєва. Вітер зюд-вест. У середу або в четвер він повинен бути на Стрілецькій Косі, в 15 верствах від Ґурєва. В суботу прийме останню оренбурзьку пошту. Неділю посвяткує і в понеділок — назад. Якраз за тиждень. За сприятливого вітру його треба сподіватись 17-го або 18-го дня, і ніяк не далі 20-го. Невже він мені нічого не привезе? Не може бути. Це вже було б умисне тиранство.

Сьогодні ж уранці запросив я до себе на город унтер-офіцера Куліха, того самого, що приніс мені з Уральського "Umnictwo pikne" Libelta. Розмова наша, звичайно, крутилася біля батальйону й особливо біля 2-ої роти, що два роки тому відійшла звідсіля й тепер сюди вернулась. І тоді й тепер я маю нещастя належати до цієї роти. Починаючи від бувшого тоді ротного командира поручника Обрядіна, ми перебрали поодинці всю роту і, нарешті, дійшли до рядового Скобєлєва. Цей рядовий Скобєлєв, помимо свого прізвища, був мій земляк родом із Херсонської ґубернії й особливо [впав] мені в памятку українськими піснями, що їх він співав своїм мяким тенором навдивовижу просто і прекрасно. З особливою вимовністю він співав пісню:

Тече річка невеличка

З вишневого саду.

Я забув, що я в казармі, слухаючи цієї чарівливої пісні. Вона мене переносила на береги Дніпра, на волю, до мого любого рідного краю. І я ніколи не забуду цього смуглявого, напівголого бідолахи, що, латаючи свою сорочку, переносив мене своїм простим співом далеко-далеко з задушливої казарми.

Статурою й манєрами він не був подібний до бравого салдата, за що я його особливо поважав. Але він користувався в роті славою чесного й тямущого салдата. І хоч мав він лице смугляве, незграбне й віспою поцятковане, воно сяяло відвагою й благородством. І я любив його, як земляка і як чесну людину, незалежно від пісень. Він був, як казав мені потайки, збіглий кріпак. Зловили його, як волоцюгу, він прикинувся, що не памятає ані де родився, ані рідні, і його віддали до війська, де й прозвали Скобєлєвим на честь знаного балакуна -_ "Русскаго Инвалида" Скобєлєва. І ось про цього нещасного Скобєлєва Куліх мечі розповів таку обурливу повість.

Незабаром після прибуття 2-ої роти до м. Уральського командир роти поручник Обрядін узяв до себе за постійного вістовця рядового Скобєлєва, як тверезого й надійного салдата, але малоздатного фронтовика. А рядовий Скобєлєв невмисне став повірником сердечних таємниць свого командира й постійним льокаєм його коханки. Не минуло й півроку, як незграбний льокай Скобєлєв також невмисне став коханцем коханки свого володаря. І якось у хвилини сердечних звірень лукава зрадниця відкрила Скобєлєву, що два місяці тому на його імя Обрядін одержав

читати