Завантажити

знаю — що...

Вчора ввечері обійшов я двічі форт і, прийшовши на город, приліг утомлений під своєю заповідною вербою з твердим наміром подрімати хоч із півгодини. Я вже другу добу очей не стулюю. Але Морфей, як звичайно, зрадив мене, і я лежав собі під вербою й неуважно слухав балачки городників, що недалеко від мене розташувалися на травиці. Серед них був уральський козак, він саме й керував розмовою чи балачкою. Після всяких випадків, що сталися з оповідачем підчас різних походів, звів він розмову на чаклунів, мерців і, нарешті, на самогубців. Він оповів історію про якогось самогубця, що мене зовсім не цікавила; але мене зацікавило реліґійне повіря уральських козаків про душу самогубця, яке він при цій нагоді розповів. Самогубця ховають без жадних церковних обрядів і не на спільному цвинтарі, а виносять геть у поле й закопують, як падло. У поминальні дні родичі нещасного або просто добрі люди виносять і посипають його могилу пашнею: житом, пшеницею, ячменем і іншим для того, щоб пташки клювали це зерно й молили Бога про відпущення гріхів нещасному. Яке поетично-християнське повіря!

За моєї памяті на Україні на могилах самогубців відбувався не менше поетичний і справді християнський обряд, та його, як обряд поганський, наказали знищити наші вищі, освічені пастирі.

На Україні самогубців ховали також у полі, але конче на роздоріжжі. Протягом року, хто йшов чи їхав повз нещасного покійника, повинен був щонебудь кинути на його могилу, — хоч рукав сорочки відірвати й кинути, як не було чого іншого. Через рік, у день його смерти, а частіше в Клечальну суботу (напередодні Зелених Свят) сміття, що назбиралося, спалюють, як очищальну жертву, правлять панахиду і ставлять хрест на могилі нещасного.

Чи може бути чистіша, вища, Богові миліша молитва, як молитва за душу грішника, що не покаявся? Реліґія християнська, як ніжна мати, не відкидає навіть і злочинних дітей своїх. За всіх молиться і всіх прощає. А представники цієї кроткої, повної любови реліґії відкидають саме тих, за яких повинні б молитись. Де ж любов, заповідана нам на хресті нашим Спасителем чоловіколюбцем? І що поганське знайшли ви, лжевчителі, в цій християнській жертві всепрощення?

У Требнику Петра Могили є молитва, що освячує наречене, або хрестове братство. В новішому Требнику цю справді християнську молитву замінено молитвою про вигнання нечистого духа з одержимого цією вигаданою хворобою і про очищення начиння, запаскуженого мишею. Це навіть і не поганські молитви. Богомудрі пастирі церкви до девятнадцятого віку намагаються прищепити дванадцятий вік. Пізненько схаменулись.

Туркмени й киргизи святим своїм ("ауліє") не стовлять таких пишних "абу" (гробниць), як "батирям": на труп святого вони навалюють безформну купу каміння, накидають верблюжих, кінських і баранячих кісток — останки жертов. Ставлять високу деревяну віху, іноді увінчану списом, обмотують цю віху різнокольоровим лахміттям, і на цьому кінчаться замогильні почесті святому. Грішникові ж, відповідно до багатства, що він залишив, ставлять більш або менш пишну гробницю. Проти гробниці на двох невеликих оздоблених стовпчиках ставлять каганчики; ближчі родичі в одному ночами палять баранячий лій, а до другого вдень наливають води для пташок, щоб вони, напившись води, помолились Богу за душу грішного й любого небіжчика. Мовчазна, поетична молитва дикуна! А наших освічених архипастирів, мабуть, огорнув би сумнів щодо її чистоти та величности, і вони заборонили б [її], як поганське блюзнірство.

16 [липня]. Після заходу сонця заштиліло, і в першій годині ночі вітер піднявся від зюд-осту, вітер тихий і рівний, саме такий, якого треба нашому поштовому човнові. Дочекавшись світанку, я вдерся на найвищу прибережну скелю і просидів там, аж доки мені схотілось їсти, себто до полудня. Не побачивши на обрії ні заповідного, ні якого іншого вітрила, я, зажурений, прийшов на город і, дожидаючи обіду, взявся за свою подорожню шинку. Вужений продукт мій з кожним днем зменшується. Ще кілька днів дожидання, — і від нього зостануться ні до чого не придатні руїни. Добре, як я поїду через Астрахань. Там є крамниці сарептських колоністів, а між ними, мабуть, і ковбасні; без ковбаси німець і дня не проживе; отже, вужений продукт можна поповнити. А що, як доведеться прогулятися через Ґурєв та Уральське злачними і срібними берегами благочестивого Уралу? що тоді? Апетит — у торбу, а зуби — на полицю. Або, уникаючи голодної смерти, удавати ворожбита, а найліпше — мученика за віру, розстригу попа. Тоді, як по щучому велінню, все зявиться перед тобою, починаючи від каймака та джурмиці і кінчаючи "свальнымъ" гріхом. Мати єдину дочку свою запропонує святому мученикові за віру для нічної розваги. Гидко! Гірше всяких поган!

1848 року, після трьохмісячного плавання по Аральському морі вернулись [ми] до гирла Сир-Дарї, де мали зимувати. Коло форту на острові Кос-Аралі, де стояли залогою уральські козаки, ми вийшли на берег. Уральці, побачивши мене з широкою, наче лопата, бородою, зараз узяли на розум,

читати