Завантажити

свого друга, мов побите цуценя. Йому все ще незручно, що він так образив дорогого пана Славека. Він щось хоче сказати, та тут Лейба проголошує:
— Шановне панство, пан Славек просить вас усіх до столу.
Все товариство радісно сідає за стіл.
Незнайомий чоловік замовляє собі чверть відра горілки й курку.
— Зараз принесу, — метушиться Лейба.
А чоловік дивиться на пана Славека й називається:
— Сеньйор Реньєро Гаспероні... Чи не заважатиму я такому шановному панству?
Пан Сулятицький та його товариші тут же відрекомендувалися сеньйорові Гаспероні й в один голос запросили його до свого столу.
І шкодувати їм не довелося. Бо такий уже ж гарний та ласкавий, щедрий та привітний виявився пан Гаспероні, що ну! Скільки він знав усяких побрехеньок, смішних небилиць з життя французьких, гішпанських та ангелянських королів, що пан Сулятицький із товариством аж роти пороззявляли.
Тим часом до корчми заходили люди, пили, їли, виходили й ішли далі в своїх справах.
А розмова за столом не припинялася.
Година... Друга... Третя...
Нарешті панові Сулятицькому стало на потребі вийти з корчми в одній нагальній справі. Сеньйо'р Гаспероні теж сказав, що в нього така ж справа. Вони вийшли з корчми. Сонце вже було біля заходу, десь далеко за Молдавією злотився Дністер.
— Господи, — мовив пан Славек, — отак непомітно промайнув день. А мені ж іще їхати й їхати.
— Куди, прошу ясного пана? — простуючи разом з паном Славеком за хлів, запитав сеньйор Гаспероні.
— От ви й не знаєте наших звичаїв. Не можна закудикувати дорогу.
— Ой, прошу пробачення. Я цього не знав... Але якщо панове їдуть до Києва, то сеньйор Гаспероні насмілився б набиватися їм у попутники.
— Я надзвичайно радий! — верескнув пан Сулятицький. — Ми простуємо якраз туди!
— Оце й усе, що пан Сулятицький мав мені сказати? — трохи звузивши свої очі й вишкіривши зуби, запитав сеньйор Гаспероні.
— А-а-а... та то я хтів поділитися деякими міркуваннями...
— Щодо?
— Щодо тих людей, якими пан так пильно цікавиться.
— Ви знаєте цих людей?
— З головним — з графом — я мав навіть добру сварку, яка, на жаль, скінчилася нічим.
— І коли була ця зустріч і ця сварка?
Пан Сулятицький завагався. Йому незручно було вимагати за це гроші в такого симпатичного сеньйора Гаспероні. Але, з другого боку, за ці ж відомості сам сеньйор обіцяв гроші якомусь Лейбі...
— Візьміть ось це від мене, — ласкаво й притишено мовив італієць і подав до рук пана Сулятицького гаманець. І мовби між іншим: — Тут саме золото... Ну? Так коли?
«Не обдурює? Ой, як незручно відкривати гаман і перевіряти... Ах, та чорт із ним! Такий славний сеньйор. Не міг же він мене обманути...»
— Вчора увечері...
І пан Славек розповів про тую сварку все, що йому запам'яталося.
— Ай-ай-ай! І оцей негідник так вас образив, а ви, пане Сулятицький, не змогли йому віддячити?! Ні, це вище моїх душевних сил... Дайте мені пістоля, друже мій, і я застрелю цього негідника!
— Та що ви, та що ви?! Мені здається, що я теж винен перед графом.
— І це говорить людина, — підняв угору руки сеньйор Гаспероні, — шляхетність якої гідна того, щоб бути оспіваною Данте чи Петраркою!
— Мені соромно якось слухати... — почав було ошелешений таким виявом дружніх почуттів пан Сулятицький.
— Ви називаєте цього пройду графом? А чи знаєте ви, що він — аніякий не граф?
— А хто ж — Дмитрій Самозванець?
— Не Димитрій, ні, але що самозванець, то так! Це пройда й авантурник, який ніколи не мав жодного титулу.
— Єзус Марія! — у відчаї схопився за голову пан Сла-век. — І я прохав у нього пробачення!!!
— Отож бо й є! Ну, ходімо до корчми, а то нашим з вами компаньйонам уже нетерпеливиться.
— Яке нахабство! Нечувано! — жестикулюючи й спотикаючись, лаявся пан Славек.
— Атож. І за це його треба здорово провчити.
— Герць? — аж загорівся пан Славек.
— Простіше. Кулю в спину.
— Як то?! Я — благородний пан.
— По-перше, принизливо битися з людиною, яка нижче за тебе походженням. По-друге... послухайте, що я вам скажу. За великі злочини цього чоловіка присуджено до смерті в трьох царствах: у Франції, Іспанії та Англії. І скрізь обіцяно величезну нагороду тому сміливому чоловікові, що вб'є цього мерзотника.
— Е-е-е... — задумливо протяг пан Славек. — Це міняє справу. Але чому ж ви самі не хочете заробити такі великі гроші?
— Як то не хочу? — аж спалахнув благородним гнівом сеньйор Гаспероні. — Я давно вбив би цього пройду, але ж він весь час від мене втікає і надто пильно оберігає своє життя.
— О, це дуже точно ви сказали, ласкавий пане! Він не захтів прийняти мого виклику на герць!..
— Отож то й хе-хе... Це — величезний боягуз. Він ніколи не піде на відкритий двобій. Йому треба стріляти тільки в спину... А крім

читати