Завантажити

сказав собі Мусій:
— Н-не шукай чужого розуму, якщо маєш свій. Т-ти віриш в істинність написаного Атанасієм — вір. І якщо твоя віра не від пустої шани, а від твого знання, т-то хай хоч увесь світ у це не вірить — ти, а не світ, істину глаголиці.
І аж страшно стало перед самим собою.
Але ці слова сказав собі Мусій не тоді, а пізніше, коли його разом з книгою захопив недалеко від Београда, в сербській землі, турецький роз'їзд.
І тоді, коли його схопили турки, знову згадалися Мусієві слова про пророка й отечество. І тоді, якось непомітно, але все-таки виразно випрозорилася одна думка...
Мусій сказав туркам, що він математик, астроном і зодчий. Щоправда останнє звання його ще не підкріплене ділом... Турки тут же стали ввічливими. Швидко привезли Мусія до Стамбула і показали якомусь вельми значному чиновникові при султанській канцелярії. Той був дуже освічений, говорив з Мусієм то грецькою мовою, то латиною, а то переходив на українську. Вони багато пофілозофували на різні теми, але то була тільки попередня розмова. А коли вони заговорили про числа та про їхні закони — Мусій побачив, що перед ним сидить той, хто зрозуміє те, над чим усе життя працював Атанасій. Правда, Мусій вирішив не говорити чиновникові при Баба-Алі про Атанасія. Мусій просто поділився деякими своїми думками про Айя-Софію та Сулейманіє, навівши і написавши їхні числові показники і вираження їх у формулах.
Очі турка покруглішали. Мусій побачив у тих очах щось подібне до захвату й переляку.
— Таж над цим ламав голову незрівнянний Абу Алі ібн-Сіна! — вигукнув турок і знову подивився на формули з таким замилуванням, з яким циган-конокрад дивиться на лошака арабської породи.
...Зодчий Муса дивився на полум'я свічки, не відриваючись, мовби намагався відкрити одвічну таємницю вогню й тут же вивести його формулу. О ні, це поки що не піддавалось формулам ні Атанасія, ні Мусія Ціпурини, як не могли навіть найскладніші формули відповісти, чому скорбні очі богородиц! в Софії вражають і підносять християн, а в магометан викликають почуття обурення й огиди...
Так, зодчий Муса не мав готової формули краси, але його чарівні числа допомагали йому знайти найточніший варіант тих чи інших частин споруди. І оце — найточніше, найдоцільніше — жило десь по сусідству з прекрасним, з красою. І зодчий Муса це відчував.
Він казав сам собі, що став Мусою не тому, що зрікся своєї віри. Його вірою були математика, астрономія, архітектура. Та для пізнання краси науки й мистецтва треба було пізнати ще й коран, і писання великих мудреців Сходу, і звичаї народу Османської імперії. І тому Мусій Ціпурина не зміг встояти перед цією диявольською спокусою. Він став мусульманином Мусою.
Він дивився на свою свічку і думав про Ісуса. Пророк Іса, як його звуть магометани, не мав нічого, тільки світло від своєї лампади. І коли приходили до нього гості, він їх пригощав своїм світлом.
«Чи не те світло маєш і ти, зодчий Мусо? Хай палає твоя лампада, даруй людям світло. Світло — це дуже багато» — казав один голос.
«Чому ж твоя лампада, Мусію, палає хтозна-де? Чом твій народ не бачить того світла?» — питав другий голос.
«Але ж тут моя лампада може палати, бо є олія для світильника, а вдома вона загасне», — відповідав сам собі зодчий Муса.
«Так відповідали всі зрадники!» — вигукував Мусій Ціпурина.
«А Юрій Дрогобич? А тії українці, що розписували костьоли полякам ще хтозна-коли? Вони — зрадники?»
«Вони служили вірі христовій, а ти?»
«Я маю потребу будувати — я мушу явити світові, на що я здатен».
«А якби ти мав потребу вбивати?» — як постріл, пролунала думка.
Відповісти сам собі зодчий Муса не встиг. Десь поряд гримнуло два справжні постріли. Потім пролопотіли чиїсь кроки — хтось біг по вулиці...
Хто б це міг стріляти? І хто б то тікав?
Зодчий Муса за давньою спудейською звичкою заходився чухати свою потилицю. Колись тут була кучма, а зараз голова була по-мусульманськи виголена, — як у запорожців та рабів-галерників, тільки що без оселедця...
А власне, нащо задавати собі запитання в такий тривожний час?
Зовсім недавно яничари задавили султана Османа Другого, тепер султанує Мустафа. Кретин. Ідіот. Бездарний нащадок Сулеймана Законодавця... Так і чекай, що не сьогодні-взавтра замість нього хтось знову сяде на престол. А втім, Мустафі не вперше летіти з трону. Він султанував ще до Ос-мана Другого, потім його «зсадили», а теперечки знову чекає, хто його зсадить...
Та хіба це мусить цікавити мімара Мусу?
У вікно постукали. Зодчий Муса здригнувся. Хто б то? Може, покликати слуг? Може, прийшли якісь наймані вбивці?
Та ні, вони прийшли б тихо, без шуму та стрілянини.
Свічка світила на столі рівно, спокійно.
Підійшов до заґратованого віконечка. Чиїсь закривавлені руки вхопилися за грати.
— Кім о?81 — запитав.
— Імдат!82 — почув замість відповіді...

читати