Завантажити

рука водить смичком, а смичок веде руку... І все видавалося казковим, неземним — і сам дід, і дідова музика, і старезний берест, що зачаровано слухав музику... І на небі лебеділа рожево-біла хмариночка — хмариночка-храми-ночка...
Дід майже пошепки наспівував пісню про козака, що просить товаришів: як умру, каже, хлопці, то не спускайте мене в могилу, а прив'яжіть мене до мого коня, та хай він несе мене в блакитний степ, щоб я востаннє на нього поглянув...
І тоді зрозумів Петро, що дід уже старий і що думає він про смерть. І сиділи вони обидва сумні й сумирні перед величчю світу.
А хмариночка-храминочка аж сяяла, аж видзвонювала нечутними дзвіночками...
Де вона зараз, дідова Савчина могила? Ось їхатимуть вони завтра з Могилева, то хай там що, а заскочить він у свої рідні Сугаки та поспитає в людей, де дідова Савчина могила... Та, може, й живий хто лишився, хто про нього, Петра, пам'ятає...
...Йон свиснув, а Джузеппе загукав по-турецьки:
— Гей, шайтани, ну, що це ви відстали? Бігом до корчми, а то...
Петро шарпнув Сірого.
— Де це ви бачите корчму? — під'їхавши, запитав він у Джузеппе.
— А ото хіба не вона? — Джузеппе показав трохи вбік від берега.
Шинкар, почувши, що до його корчми під'їхало кілька подорожніх, тут же вискочив на поріг.
— Акшаминиз гайролсун! 73 — привітав його Олександр.
— Акшаминиз гайролсун! Гош гелдиніз! 74 — тут же озвався шинкар.
— Ти, шинкарю, бачу, і по-турецьки вмієш? — злазячи з коня, промовив Петро.
— А я по-всякому, хи-хи-хи... Чиї грощі, того й мова. Платитимеш динарами — по-турецьки стріну, платитимеш курушами — по-християнськи.
Шинкар, весь час вклоняючись і притискаючи руки до грудей, сипав мов горохом:
— І таку велику честь ви виявили бвдному Лейбі, що завітали до моєї вбогої корчми... Мабуть же, притомилися з дороги, та далеко, мабуть же, їдете... Ні, ні, не питаю, не треба закудикувати дорогу, це я просто сам до себе...
— Так, кажеш, звуть тебе Лейбою, — промовив Петро, заходячи в корчму.
— Лейбою, паночку, Лейбою.
Він зірвав з дерев'яного патика, вбитого в стіну, якусь ганчірку, махнув нею по засмальцьованому столу й лавах:
— Прошу панів до столу! Що хочете пити й їсти, ясновельможний графе?
Олександр зблід. Звідки знає цей Лейба, хто він такий? Петро схопився за шаблюку. Джузеппе, зиркнувши на нього, вихопив пістоль. Тільки Йован та Йон спокійно дивилися на шинкаря.
— Що є — все давайте. На п'ятьох. Тільки їсти. Пити не треба, — уривчасто мовив Олександр. Очима показав Петрові й Джузеппе: сховайте зброю. Сів за стіл. Роздивився навколо.
Тим часом з-за перегородки вискочила розпатлана, але красива дівка, мабуть, донька Лейбина, заходилася розставляти на столі миски й тарілки.
Лейба теж мотався туди й сюди, допомагав їй. Скоро на столі задимів борщ, зашкварчала ковбаса...
— Їжте, ясновельможний графе, їжте, — намагаючись упіймати погляд Олександра, примовляв Лейба. — їжте, ми так давно на вас чекали.
«Що за чортівня? — з досадою подумав Петро. — От тобі й цілковита таємниця. Ми ще тільки стали на українську землю, а якийсь Лейба вже знає, хто ми...»
— Це ти всіх приїжджих графами обзиваєш? — примружився Петро.
Піймав схвальний погляд Олександра.
— Як то всіх?! — заметушився Лейба. — Я ж, прошу пана, не назвав вас графом... І його, і його, — показав пальцем на Джузеппе і Йована. — А оцей, — тицьнув на Иона, — то він зовсім не з вашої компанії... А граф є граф. Граф Олександр... Так чи ні? — на товстих губах Лейби на мить зазміїлася єхидна усмішечка.
Джузеппе нахилився до Петра й спитав по-турецькому:
— Що то він каже? Петро відповів:
— Знає, хто ми і що ми і навіть про те, що серед нас е Алессандро конте Ді Монтенегро 75.
— О! — підвів свої брови Джузеппе, і його очі стали темними. — Сакраменто! Нечиста сила! Цей чоловік знає надто багато. Треба, щоб він нічого не знав.
Він вийняв пістоля й поклав на стіл.
Лейбине обличчя видовжилося:
— Що ви хочете робити? — гукнув він по-італійськи. — Пане граф, ваш компаньйон хоче тут робити шум і стрілянину! У цьому шинку не стріляють. Я не люблю шуму.
— А це буде тільки раз — і більше не болітиме, — сказав по-італійськи Джузеппе.
— Джузеппе, сховай пістоля... Тепер от що, — Олександр всім тілом повернувся до Лейби: — Хто це тобі розповів про нас отакі небилиці?
— Ніхто, пане граф! Я просто спостережливий єврей. Хіба не видно з вашого обличчя, що ви — граф, а ось цей, — показав на Иона, — каторжник?
— Ну? — Олександр очікуюче дивився на Лейбу.
— А... а ім'я ваше?.. Хтось з ваших компаньйонів назвав, я почув, от і все...
— Все?
— Все, — розвів руками Лейба.
— От що, Джузеппе, — сказав Олександр по-турецькому, — бери свого пістоля і роби шум, тоді він одвикне брехати.
— Не треба! —

читати