Завантажити

на шаблюках він майже так, як і Джузеппе.
Високого чорнявого чоловіка, одягнутого в дорогий, хоч і дуже запорошений далекою дорогою плащ, звали Олександром, графом Чорногорським. Було йому, мабуть, стільки ж літ, як і Джузеппе та Йованові. Тонкий грецький профіль, задумливі чорні очі, сильне, трохи випнуте вперед підборіддя, високий лоб, пещені руки, які, проте, добре вміли тримати пістоля й шаблю...
Отже, ніхто з подорожніх, крім Петра, не бував на Україні, і тепер усі вони з цікавістю розглядали краєвид, що розлягався за річкою.
Протилежний берег був положистий, зарослий невеликими кущами, які далі переходили в ліс. Десь через милю рівнина, утворена в минулому наносами ріки, круто переходила в гору. На горі теж темнів ліс. І праворуч, і ліворуч стояли такі ж гори...
— Будемо шукати броду чи поронника? — запитав по-турецьки Олександр.
— Га? — стенувся Петро. — Хто його знає, — теж по-турецьки казав він, вилазячи з води. — Тут же недавно така війна була, що спробуй знайти поронника...
— А брід?
— Не знаю. Забув... Хіба що... Біля самого Могилева є щось подібне. Але це тільки в найсухішу пору...
— А по воді? Як Ісус? — реготнув Джузеппе. Олександр нетерпляче озирнувся на тріестинця: тихо!
— Та просто перепливемо, — обізвався Йован. — Нешироко ж.
Подорожні поскидали з себе одяг та зброю, прив'язали все це до сідел і, взявши коней за поводи, пішли в воду.
— У-ух! Холодна! — задрижав Джузеппе.
— З гір тече, — сказав Петро. — 3 Карпат. Прудка. Йован ступив у річку, її течія нагадала йому швидкі й холоднющі ріки його батьківщини.
І тут неподалік пролунав постріл, потім другий... Не змовляючись, подорожні вхопили з сідел пістолі, а Джузеппе ще й рушницю видобув та прилаштував на спині своєї кобили.
— Що то має бути? — неспокійно крутонув головою до Петра Олександр.
— Не знаю. Але, мабуть, не за нами.
Нараз з невисокого, але густого ліска-чагарника, яким кілька хвилин тому їхали Олександр та його супутники, вискочив якийсь чоловік. Він пробіг, накульгуючи, не більш як з півсотні кроків по відкритій місцевості, коли з ліска вигулькнуло кілька турків з рушницями. Чоловік озирнувся навсібіч і подавсь до води.
Та погоня наздоганяла. Чоловік закричав що було сили.
— Що він кричить? — запитав Олександр.
— Кричить: рятуйте, — переклав італієць. — Схоже на нашу мову…
Чоловік уже вскочив у воду, а турки були поруч нього. І тут гримнув постріл. Петро здригнувся, оглянувся й побачив, що Джузеппе задоволене всміхається в свої вуса, а Йован шкірить зуби. Передній турок, мов спіткнувшись, упав на землю.
— Заряджай, Йоване, вдруге рушницю, тільки скоріше, — аж застрибав Джузеппе.
Турків було п'ятеро, власне, вже четверо, бо в кого влучала Джузеппова куля, того вже можна було сміливо вважати небіжчиком.
Але й четверо проти чотирьох теж нелегко...
Розпалені погонею, турки, напевне, забули про обережність і бігли просто на Олександра та його супутників.
— Стійте! — вигукнув по-турецьки Олександр. — Зупиніться, а то будемо стріляти!
У відповідь — постріл з пістоля. Олександр схопився за руку.
Тут знову гримнула Джузеппова рушниця.
Упав ще один турок. Слідом за ним звалився на землю третій — це втікач, скориставшись тим, що переслідувачі на якусь мить забули про нього, вискочив з води, підбіг до вбитого турка, вихопив його пістоль і тут же послав кулю в спину найближчому з ворогів.
Двоє турків, що лишилися живими, зупинилися й тут же рвонули до лісу, з якого вони так необачно вискочили.
— Тікай, тікай — куля все одно прудкіша, — промовив Джузепле, наводячи свою рушницю на турка, що біг ліворуч. Ось він уже вскочив у ліс, зник, потім за кущем промигнули його шаровари. В цю ж мить гахнув постріл з рушниці, і до неба здійнявся короткий крик.
— Туди тобі й дорога, — задоволене мовив трієстинець.
— Не треба так багато стріляти, — озвався Олександр. — Бережи порох, кулі. Вони нам ще згодяться. Ти диви — й мене дряпнуло... Вцілив таки чортів яничар...
Джузеппе та Йован підскочили до Олександра. Він підняв долоню, якою затискав свою ліву руку біля плеча, і вони побачили кров, що юшила з рани.
— Моменте, — сказав Джузеппе, метнувся до свого коня, витяг шматок полотна, пляшку з якоюсь настоянкою і невеличкий кухлик з чорним шмаровидлом.
Він взяв у рота з пляшки трохи настоянки і пирснув нею на поранене місце. Потім намазав краї рани чорним шмаровидлом, наклав на неї просякнутий настоянкою шмат полотна і зав'язав великою полотняною шматиною.
— Через день-два й забудеться, — запевнив.
Втікач, якого подорожні вирятували з біди, поволі йшов берегом до них. У руці він тримав пістоля. Чим ближче підходив, тим виразніше було видно, який він виснажений і блідий. Розкошлані борода і вуса, довге волосся... На одній нозі щось теліпалося...
Втікач

читати