Завантажити

— Ще не всі орти приєдналися, — відповів сам собі. Делавер дивився переляканими очима і плакав.

* * *

У яничарських кішлах 45 було неспокійно.
«Не хочемо в Мекку! — лунало там. — Досить з нас походів на Польщу! Хай нам заплатять те, що обіцяли! Тільки з походу прийшли — і йди в Мекку?»
В орті, де служили Лазіз і Селім, були найхоробріші вояки, які особливо відзначилися при Хотині. Дехто з них розумів: нарешті Османська імперія має султана, який поведе її до слави й могутності. Султан скупий, але перший же переможний похід принесе яничарам і злото, і срібло, й діаманти. А зараз треба зав'язати пояси тугіше, надіятись на аллахове милосердя й не зважати на пусті розмови про те, що от-от, мовляв, яничарський корпус буде ліквідовано. «Як тільки дійде до цього — ми просто не дамося», — так казали і Селім, і Лазіз, і навіть Абдуррахман. «Та хто нас буде ліквідовувати? — сердився Урхан. — Хоробрим воякам завше буде робота».
Лазіз засперечався з Абдуррахманом Ешеком 46. Лазіз сказав:
— Нас під Хотином спіткала невдача. Мабуть, якийсь гюнах 47 є на султані. Може, той, що в нього жінка українка...
— А ти знаєш свій гюнах? — вишкірився Абдуррахман і зовсім не до речі зареготав, гучно втягуючи в себе повітря. За цей сміх його і прозвали Ешеком.
— Знаю. І за свій гюнах я готовий молити аллаха, а за гріхи всіх інших відповідати не збираюся... Як на те пішло, у нас взагалі кругом самі мерзотники — від ода-баші48 до самого султана.
— Тихше, онде Калин Дудакли 49 зайшов!
Ода-баші Калин Дудакли був здоровий, лютий і підлий чоловік. Він хряснув дверима, підійшов до тих, що сперечалися.
— Це ти не хочеш відповідати за султанові гріхи, Лазізе?
— А за твої — тим паче, — з викликом відповів Лазіз. — А що?
— А те, що я тобі заткну твою богази 50! — і Калин Дудакли щосили вдарив Лазіза, який сидів на підлозі, носком чобота в лице. Той упав на спину, його обличчя миттю скров'яніло. Він затулив обличчя руками.
— Кьопек! Гяур! — лаявся ода-баші, б'ючи Лазіза ногами. Усі яничари стояли по кутках не дихаючи. Будь-який вчинок начальства вважався священним.
А Калин Дудакли гамселив яничара під боки, в живіт, у груди.
— Ану, прибери руки з обличчя! — загорлав він.
Лазіз мовчав.
— Прибери руки, тобі кажуть!
Лазіз несміливо виглянув з-під пальців. Тільки він це зробив, як Калин Дудакли садонув його в скроню... Лазіз повалився навзнак. Тіло його конвульсійне здригалося. З розкритого рота стриміли уламки зубів і текла кров.
— Ти убив його! — почулося від дверей. То якраз зайшов Селім.
— І тебе уб'ю, якщо ти посмієш щось сказати проти хондкара!
— Я теж не збираюся замолювати хондкарових гріхів. Ну? Чув?! А тепер спробуй убити мене, алчак51! — і Селім жбурнув в обличчя ода-баші жменю піску.
Калин Дудакли вихопив ножа.
На землі непорушне лежав Лазіз.
— Ну! — вигукнув Селім. — Переступай через тіло чесного мусульманина! Переступай! А я тобі зараз зажену ножа куди треба.
Ода-баші з ревом кинувся на Селіма. Здавалося, що він зараз жбурне на землю й цього яничара і розтопче ногами.
Та не так сталося. Селім пірнув під руку Калин Дудакли. І — відскочив убік.
Не говорячи ані слова, Калин Дудакли обернувся назад. І всі побачили, що з його грудей стирчить рукоятка Селімового ножа. Але ода-баші не падав. Він мовчки йшов просто на Селіма. Той не відступав. Але тільки-но Калин Дудакли підійшов на півтора кроку, як Селім ударив його ногою в груди — туди, де стриміла кабза ханчера 52.
Ноги Калин Дудакли підігнулися — і він упав.
Селім спокійно наблизився до вбитого, нахилився, вирвав з його грудей ножа, гидливо тріпнув ним, змахуючи краплі крові, й повернувся до своїх товаришів.
Яничари стояли застигло.
— А тепер я скажу вам от що! Ми надто багато терпіли. Ми ходили воювати проти невірних?
— Ходили, — озвалися з кутків. — Ну й що?
— Ми навіть проти своїх, правовірних ходили. Так?
— Було й це.
— Хай то був бунтівник Каландар-оглу, але він такий же османли, як і ми. Так?
— Не так.
— А як?
— Його біда змусила воювати, — озвалися з кутка.
— Отож... Тепер слухайте мене. Ми воювали, нам казали, що воюємо за боже діло. Так? А тепер султан Осман хоче їхати в Мекку, бо зрозумів, що помилявся. Так? Так! За що ж тоді загинули тисячі наших товаришів? Нізащо? Так?! Ходять чутки, що султан хоче знищити нас! Завести в пустелі Аравії і знищити... Нас хіба мало загинуло з голоду під Хотином?
Яничари мовчали, напружено чекаючи на те, що ж далі скаже Селім.
— Так хай він іде до шайтана в зуби, наш хондкар Осман Другий! А ми з ним у Мекку не підемо! Ось я — не піду.
— І я не піду! — з кутка в куток вийшов яничар Урхан, на прізвисько Сирик53, бо був високий і худий.
— І я не піду! — озвався Абдуррахман.

читати