Завантажити

селянського сина.
Ях'я слухав, не перебивав. І тільки в кінці, коли Устя розказала йому, як Іван переміг змія з двадцятьма чотирма головами, мовив:
— Усе це казки. Якби у вас були такі хоробрі люди, то вони б не пустили наших вояків на свою землю.
— А вони й не пускають.
— Хто це не пускає?
— А козаки-запорожці.
— Я виросту і всіх поб'ю. І всю вашу землю завоюю. І буду слухати тільки ваші казки — вони дуже цікаві.
Вперше за півтора року неволі Устя всміхнулася. Диви, яке воно прудке, це мале!
— А навіщо вам завойовувати нашу землю? — все ще всміхаючись, спитала Устя в султанчука.
— Треба, щоб весь світ був турецьким.
— Навіщо? Ось туркам аллах відміряв стільки землі — хай собі і живуть; а українцям — стільки, хай теж собі живуть; а грекам — ще стільки, хай і вони живуть... Аллах же недаремно так багато народів на світ призвів. Якби він думав інакше, то були б тільки турки — та й усе.
— А з ким би тоді турки воювали? Де б вони рабів собі брали?
— Без рабів довелось би...
Ях'я замислився. Довго сопів носом. Потім сказав:
— Я на тебе розсердився: ти лиха жінка, ти не любиш ні мене, ні мого батька, ні моєї матері... Устя мовчала.
— Я хочу піти погуляти в сад, — сказав по паузі султанчук.
— Там холодно, простудитеся!
— Ага! Так ти мене любиш! — торжествуюче засміявся Ях'я. — Якби не любила, ти б мене пустила в сад, щоб я простудився і вмер.
«Боже, що мені з його смерті? Ну, не Ях'я, так ще якесь там султанча стане на престолі турецькому. У султана тих дітей хтозна-скільки. А царство ж одне!»
— Жінко, скажи, як тебе звуть.
— Устя.
— Устя... Я свого вчителя стрільби називаю «уста» 23. Що ти ще вмієш, Усте?
— Вишивати вмію.
— А що це таке?
— А отак — різноколірними нитками візерунки робити на полотні.
— А ще?
— А ще — жито жати, їсти варити, прати...
— А ще?
— Ще? Танцювати, співати...
— Заспівай, жінко.
Устя подивилась на малого перелякано. Він, мабуть, спостеріг в її очах цей переляк і спитав:
— Ти не хочеш співати? А мені всі співають, як тільки-но я накажу. А чому ти мені співати не хочеш? Не хочеш зробити мені приємне?
Устя подивилась на султанчука благальне:
— Ой ефенді24, я вам заспіваю іншим разом, коли мені буде на душі легше. А зараз я просто не можу.
— Ох, мені так нецікаво. Ти нічого не хочеш робити. Я мамі скажу...
— Ну, слухай, я заспіваю тобі. Вона витерла пересохлі вуста.
Люлю же мі, люлю, де тебе притулю?
Під зелену вишню дитину розкішну.
Гаяй же мі, гаяй, та зо сну не вставай,
Ани мі, сину мій, біди не завдавай...
Їй тут же згадався Тодорчик, сльози застелили очі.
Але я ся діжду жалю великого,
Шкода, боже, буде колисання мого...
Коли вона змовкла, Ях'я стояв у кутку, обличчя його було охмарене; він подивився на Устю і сказав:
— Не треба, не треба таких пісень! Від них плакати хочеться! А чоловікам плакати не годиться.
Устя ствердно кивнула головою, не в силі мовити й слова.
— Я не люблю, коли плачуть, — вів далі Ях'я. — Чого ж ти плачеш? Чому в тебе такі сльози і такі великі очі? Чому?..
...Відтоді Устя стала часто бувати в покої Ях'ї. Думала про Тодорчика, як ішла до султанчука. Вона не тільки розповідала йому казки. Хлопця цікавило все: і як живуть люди на далекій та загадковій Україні, і чому в них не така віра, як у турків, і чому в них немає рабства...
— Усте, — попросив він якось, — розкажи мені не казку, а розкажи правду про ваших богатирів.
Й Устя розказувала все, що знала, — і про Марусю Богуславку, і про Байду, який, попавши до лап турків, волів краще вмерти, ніж зрадити свій народ, свою мову і віру.
— І от висить він на гаку — і дав йому джура лук — і він стрелив. Однією стрілою султана, й султанову, й султанівну вбив... Такий був наш козак Байда!..
— Усте, він же гяур, твій Байда, він не міг бути таким хоробрим... І наших султанів ще ніхто не вбивав і не посміє вбити. Султан — це священна людина.
— Кожна людина мусить бути священною, — одповіла Устя.
— Не кожна людина, а султан...
Він ще, мабуть, не знав того, про що недавно взнала Устя. Коли помирав турецький султан, його престол успадковував старший син. Решту синів задушували шовковими шнурками бостанджі — спеціальні глухонімі вбивці, які нікому не виказували своїх таємниць.
— Мама говорила, що мій батько — найясніший і наймудріший султан Амурат Третій — казав, що коли він помре, то султаном стану я. А мій нерідний брат Мухаммед не буде Мухаммедом Третім, бо він жорстокий, дурний і вдався в діда Селіма Места — любить пити вино. А я вина не люблю. Воно гидке... Правда ж, Усте, вино гидке?
— Правда, ефенді.
— Слухай-но, Усте, а чому, коли розповідаєш про своїх людей і героїв, то я їх

читати