Завантажити

«Фітне — чингиракли-йилан!» Потім вона вже не відчувала болю, а тільки мов крізь сон чула, як на її тіло щось опускається — важке й нещадне...
Її відливали водою й знову сікли, аж поки не потомилися кати. Після того її кинули на стайню до волів...
Стара болгарка прокралася наступного дня в стайню, знайшла Устю, зашепотіла:
— Тримайся, майка 15. Твій синок живий...
— Де він? — тільки й спромоглася спитати Устя.
— Та там же, в тому яничарському притулку.
Вірні люди казали. Ну, чого ти плачеш?
Устя мовчала. В неї страшенно боліли спина й плечі, посічені камчею, все тіло й душу рвав біль у розбухлих грудях...
— Усте, слухай, — продовжувала болгарка. — Є тут харем-агаси 16 Махмуд. Болгарин. Мій земляк. Він служить у ханим-ефенді17 Єлени...
Устя мовчала. Їй було все одно.
— Я розповіла Махмудові про твоє горе. Хоч він і харем-агаси, але в нього добре серце. Він сказав про тебе Єлені. І вона тебе купує для себе.
Устя заридала. Що вона — якась ганчірка, чи що? Купити, продати, забрати дитину, відшмагати нагайками! Будьте ви всі прокляті — геть усі, геть увесь ваш чорний світ!
— Єлена — гречанка, — вела своєї стара. Тут її шепіт перейшов просто на шелест, — дружина султана. Тільки зараз султан її не любить, от і відпустив її в Трапезонт з дитиною. Там таке гарне султаненятко бігає...
Устя аж заскреготіла зубами. Султаненятко! Виросте — буде такий же ішкенджеджі18, як і всі інші султани...
— Завтра прийдуть за тобою, заберуть, — шепотіла болгарка. — Будеш, як підлікуєшся, служницею в Єлени-ханим... Ти не плач. Там тобі буде краще. Єлена-ханим така ж рабиня, як і ти, і так же боїться за свою дитину, як і ти...
А майбутній ішкенджеджі був звичайнісінький чорноокий хлоп'як, як, скажімо, Устин брат Петро шість-сім років тому. В ньому нічого ще не було ні султанського, ні мучительського.
«Господи, твоя воля, — подумала Устя. — І з отакого маляти Ях'ї виросте колись султан Ях'я, одного тільки імені якого будуть боятися в усій Туреччині і поза нею. І матері на Україні лякатимуть своїх дітей: ану спи, а то прийдуть баба-яга і султан Ях'я, заберуть тебе в турецьку неволю, завезуть за сині моря й за високі гори та вкинуть тебе у чорну яму, щоб ти в ній пропав навіки...»
Султаненяті було нудно в цьому палаці, де за кожним його кроком пильнували дорослі, де ні з ким було йому погратися, повеселитися, попустувати. Якщо воно хотіло залізти на дерево, до нього несли драбину, але по драбині Ях'я лазити не хотів. Якщо хотілося вийти в місто, то з наказу бейлер-бея вилаштовувалися по обидва боки вулиці, де мав проходити Ях'я, сипахи19 і яничари — і горе було тому. хто з лихого умислу чи з недомислу потрапляв охоронцям до рук.
Султаненя було ще мале — якихось вісім чи, може, дев'ять років, а його вже вчили наймудріші вчителі. Він умів добре писати й читати по-арабсь-ки, знав перську мову, міг напам'ять цитувати великі уривки з Нізамі Гянджеві, Аміра Хосрова і Абдуррахмана Джамі. Вчили малого й математики, географії, історії, музики — і все це він вбирав у себе, мов спрагла земля вбирає дощ.
«Таке розумне дитинча, — думалося Усті, — а тільки що людям з отого розуму? Одне слово — турок. Не людина, а звір. Поки ще мале, то й гарне, тихе, сумирне, як вовченя. А виросте, а вилюдніє — не вилюдніє, а визвіріє — то й буде людей мучити... Горе моє...»
Вона дивилася на Ях'ю і часто плакала — бачився їй Тодорко. Болгарка одного разу передала, що живий-здоровий, росте, вже перше слово сказав: «ана»,20 хоч його там ніхто цього не вчив... Їй несамовито рвалося серце, але була вона рада хоч знати, що Тодорко живий, що Тодорко десь тут, поряд.
Якось захворіла няня Ях'ї і Усті наказали півдня побути біля султаненяти.
Вона прийшла до нього в невеликий покій. Там не було ні прикрас, ні килимів. На землі — постіль, на стінах — різна зброя. В кутку на спеціальній підставці — книжки.
Вона привітала його за мусульманським звичаєм. Хлоп'як тут же витріщив на Устю свої чорні, мов вуглини, очі. Чого вона прийшла? Що їй потрібно?
Устя дивилась на нього: «І коли ж то мій Тодорко буде такий уже великий і розумний, як цей хлопець?» І жахнулася: чим скоріше Тодорко виросте, тим швидше турки зроблять з нього яничара...
— Ти з яких країв, жінко? — суворо запитав султанчук. — Розкажи мені, бо я мушу знати, де побували воїни мого батька.
Устю вже давно вражало, що отакий малий хлоп'як звертається до неї на «ти». Тут, у неволі, кожен турок вважався паном і міг назвати свого раба: «гайван»21, «чиркеф» 22 чи ще якось.
— Я з України, — сказала Устя. — Ти не знаєш, що це таке…
— Розкажи мені казку українську, — сказав Ях'я. — Тільки щоб цікаву і не про квіточки, а про вояків.
— У нас багато гарних казок. Тільки не знаю, яку тобі розповісти.
— Розповідай найцікавішу. Ну? Я хочу слухати.
Й Устя почала розказувати про Івана —

читати