Завантажити

Вдруге пішли до султана посланці.
І вдруге їх було вигнано...
Грало, мерехтіло, танцювало синє море...
Так грало воно й п'ять літ тому, коли молодий Осман став султаном Високої Брами — султаном Османом Другим.
То були славні дні. То був блаженний час.
Осман Другий мріяв тоді про панування над усім світом. І мрія здавалася йому досяжною та близькою. Нарешті Висока Брама має на престолі справді султана, а не п'яницю й кретина на кшталт Мустафи... Те, чого не могли здійснити Мухаммед Фатих 42, Селім Явуз43, Сулейман Кануні та Селім Мест 44, те здійснить він, Осман Другий. Він нарешті задушить Чорногорію й доб'є персів, він розгромить Австрію й Ляхи-стан... Ляхистан давно б улігся перед Османом, як ведмежа шкура, та й австріяки не могли б довго відбрикуватися, якби не ота ватага — яка там ватага? — збрід голодранців, що іменує себе козаками. Він розгромить цю дику орду — і ніщо не загрожуватиме його флангам та його тилам...
Але для цього треба реорганізувати військо. І передусім — знищити корпус яничарів. Яничари стали горлохватами. Вони думають лише про власні вигоди, а не про державу. їхні керівники неохоче підкоряються султанові. А йому, Османові, потрібна армія, яка корилася б тільки йому, виконувала б тільки його накази, будь-які накази...
...Делавер-паша вбіг у султанів покій. Плутаючись у халаті, впав перед Османом.
— Вони втретє шлють своїх посланців, — тремтячи, прошепотів він. — Змилуйтеся, найясніший хондкаре!
Блиснуло каре око султана. Під ріденьким вусом, мов перед плювком, стислися губи.
«О аллах! Я ще маю відповідати бунтівникам! І цей переляканий мішок з гусячим кізяком крутиться під ногами!..»
Хай тікає через бічний хід чи ховається під перинами в гаремі... А він, Осман Другий, який не раз при Хотині дивився в очі смерті, не зрушить, не поступиться перед яничарами. Навіть оцього мішка з кізяком не видасть їм...
«Ах, як мало я мав часу! Та якщо аллах допоможе, яничари вгамуються, зберу військо, і світ ляже до моїх ніг! Але яничарам — смерть! Навіть ім'я їхнє зникне!»
Султан стис кулаки. Перед очима пропливли яничарські орти, промайоріли їхні прапори кольору свіжої крові.
Що ж. Вони хвацько воюють. Але вони не знають свого роду-племені, а тому їм не дорога імперія. Вони знають: поки живий, урви собі найбільше. Вони живуть одним днем. А імперія мусить жити сторіччя сторіч.
Галас за вікнами все дужчав.
На душі в Османа не було страху. Був тільки гнів.
«Я, — думав султан, — стоятиму до кінця, що б там не було. Навіть — якщо смерть. Я, Осман Другий, невартий жити, якщо це життя буде куплене дорогою ціною загибелі моєї держави...»
Делавер, про якого султан забув, дивився на свого володаря переляканими очима.
— Щ-що р-робити, найясніший, х-хондкаре? — проскиглив він.
Султан зволив подивитися на великого візира і навіть усміхнутися:
— Вони й досі вимагають твоєї голови? Делавер мовчки заплакав, розмазуючи сльози. Осман підійшов до Делавера, схопив за барки, різко підняв. Двічі з насолодою вдарив по щоках, аж сльози бризнули,
мов іскри з-під кресала.
— Тобі давно голову треба знести, — просичав султан. — І будь певен — тільки-но закінчиться це неподобство — знесу. Бо ти — нікчема. Але зараз не бійся. Я не можу тебе їм видати, бо це означатиме, що я здався. Я ж мушу бути, як кремінь. Інакше — гине вся держава. Ти хоч це розумієш?
Делавер догідливе закивав головою.
Карі очі Османові потемніли, він підійшов до вікна.
— Якби аллахові треба було, щоб я загинув страшною смертю, але щоб це сталося в ім'я імперії та її блага, я сказав би спасибі й пішов на смерть не вагаючись... А ти про що ти думаєш? Про свої скарби, про свої палаци, про своїх рабів та дружин?..
— Аллах, аллах, вря-туй нас...
— Оці падлюки, — Осман показав рукою за вікно, — оці падлюки добре воюють, коли знають, що їх чекає багата нагорода. А за що б'ються оті козаки, яких ми називаємо збро-дом? їм нагород од польського короля чекати нічого. Так чому ж вони вмирають тисячами, а не відступають?..
— Дикуни, — трохи заспокоївшись, відповів Делавер.
— Не дикуни, — твердо відповів султан. — Аллах дав мені розум, щоб це зрозуміти. Але аллах не дає мені часу, сили й мудрості — так, і мудрості, Делавере, — щоб зрозуміти більше...
Султан заходив по кімнаті. Делавер, витираючи піт, стежмв за кожним його кроком.
— На яке військо я можу зараз розраховувати? — з тінню надії в голосі запитав Осман.
Делавер мовчав.
Отже, ні на яке. Тільки двірцева охорона. Ці умруть, але за ними умре й султан...
А якщо дати їм Делавера і тих вісьмох — що тоді?
Тоді яничари сядуть на голову і змусять султана робити те, що захочуть. А це значить — загибель імперії...
— То чому ж вони й досі не йдуть на приступ? — похмуро запитав Осман.
Якщо кінець — то хай хоч швидше...

читати