Завантажити

товстий серб з розкошланими вусами, стояв з шаблюкою в правій руці, а лівою стріляв із пістолів, які йому весь час подавали ушаки65. Його обличчя було налите кров'ю, очі горіли ненавистю, ні краплі страху не було в них — це був завзятий і хоробрий вояк.
Юрба повстанців затупцювала на місці.
Ще трохи — і передні, ряди яких катастрофічне ріділи, одхлинуть назад.
Та назад ходу не було. В палац вливалися й вливалися маси народу.
І коли зійшлися груди в груди ряди повстанців та ряди бійців двірцевої охорони й почався страшний рукопашний бій, мухафизлар-ага ще довго вимахував шаблею направо й наліво, він був проколений списами, пробитий кулями, але все рубав і рубав, доки під натиском живих і мертвих тіл не впав на землю, під нещадні багатотисячні ноги юрби...
Селім протискувався крізь юрбу до виходу. Рвонувся з місива тіл, що було особливо щільне біля самих дверей, зачепив ліктем по носі якогось обшарпанця, і той став тут же сякатися на всіх кров'ю і кричати:
— Яничари людей калічать!
— Ану, цить! — гарикнув на нього Селім і вирвався назовні.
Посеред майдану сидів на мулі обірваний молодий чоловік. Він презирливо дивився на тих, хто його оточував. Одяг на чоловікові був подертий, як на дервіші, а шию обвила зашморгом товста мотузка.
«Кого це збираються вішати? — подумав Селім і раптом з жахом упізнав найяснішого султана Високої Брами Османа Другого.
Селім від несподіванки зупинився так різко, що ледь не впав.
Це — султан?
Він його бачив не так давно — біля Хотина. Велич у кожному слові, могутність у кожному рухові, якась вища, відома тільки йому істина в погляді...
А зараз — обшарпанець на мулі, гірко стиснутий рот...
Османа схопили в палаці, витягли на вулицю й посадили на мула. Тепер він мов крізь сон дивився на те, що коїться навкруги. Якийсь яничар біг до нього й різко зупинився. Пізнав. Пізнав свого владику. Але на його обличчі не радість і не обожнювання — жах і здивування... Султан скреготнув зубами.
Мула смикнули за повід і повели вулицею. Попереду бігла дітлашня, свистіла, кидала камінням у нього, вже не султана, і він нічого не міг зробити.
Його везуть, як спійманого злодія, його, що стільки хотів зробити — і зробив! — для величі Туреччини!
Що це тягнуть попереду? Ах, то тіло Делавера-паші...
Хвиля відчаю накотилася на серце. «Ай, пустіть мене, змилуйтеся, дайте мені життя... Я буду... Я буду...»
О, тільки б повернутися знову на престол! Він обрушить весь свій гнів на всіх цих зрадників та падлюк. Він повідрубує голови всім яничарам і сипахам, він створить нове військо. Він виріже весь Стамбул, щоб не лишилося жодного свідка його сьогоднішньої ганьби... Він вирве з хронік ті аркуші, де розповідатиметься про сьогоднішній день, і примусить вклеїти нові аркуші про вічну ганьбу зрадників...
Грало сине небо над Стамбулом, сяяло сонце.
Було 19 травня 1622 року.
— Вар олсун айякланма!
Султана з мотузкою на шиї возили по столиці імперії. І небо не падало на землю. І Босфор не вихлюпувався на вулиці.
Султанові страшенно хотілося пити. Сонце пекло його в поголену голову, з якої вже давно хтось збив чалму, піт лився по щоках, султан облизував шершавим язиком пересохлі губи... І мовчав.
Його возили й возили, возили по вибоїстих вузьких вулицях, де смерділо гнилими риб'ячими нутрощами й нечистотами, і йому вже здавалося, що весь Стамбул перетворився на айякйолу66...
Він уже звик до криків натовпу, до каміння, що кидали дітлахи, він уже зрозумів, що це, мабуть, останній день його життя... І жалкував, що так мало знищив своїх ворогів...
Він кілька літ тримав у своїх руках владу. І здавалося, знищив усіх своїх суперників. Одий тільки лишився — дядько Ях'я. Передали, що він тридцять літ тому помер від віспи. А зовсім недавно, місяць тому, довідався Осман, що Ях'я живий, тільки носить інше ім'я. Він ще встиг відправити Кемаля-Суса, свого найліпшого і найдосвідченішого джасу-са 67, до Чорногорії, аби той віднайшов там сліди Ях'ї.
Він, султан, припустився благодушності. П'ять років тому було скинуто ним, Османом, султана Мустафу. Той Мустафа був його дядьком-недоумком. Осман наказав: не треба його знищувати — нікому цей кретин не потрібен... Аж бач, що виходить! Яничари збунтувалися і знову садовлять Мустафу на трон. Ясна річ, цього йолопа через якийсь там рік замінять кимось іншим. Але ким? Малолітнім Амуратом?.. Той ще дуже малий!.. О аллах, треба було знищити Мустафу!..
Не встиг... Не встиг...
Попереду — Єді-куле. Це останнє, що він бачитиме в своєму житті. Бо того султана, якого везуть отак у Єді-куле, чекає тільки одно — смерть...
— Змилуйтеся! Змилуйтеся!
Хто це там репетує? Він, Осмая Другий, не принизиться прохати в цих плебеїв життя.
«Прощай, дурна моя країно, — гірко подумав. — Ти ще не знаєш, як тяжко поплатишся за свою дурість...»
І раптом

читати