Завантажити

заволав:
— Ходімо громити Делавера-пашу!
— І справді! — закричав Абдуррахман Ешек. — Чого ж то ми стоїмо? Коли вже зібралися на Ат-майдані, то треба йти на хюджум59 Делаверового палацу.
— На Делавера-пашу!!!
Хапали на ходу дошки й каміння, тягли за собою озброєних яничарів та сипахів і з лайкою, з криком, з ревом бігли
до високої кам'яної громади, яку воздвиг для себе великий візир.
— На Делавера! Йаша!60
Муедзин з мінарета кликав на молитву, але його ніхто не чув. Тільки напіврозтоптаний дервіш, кашляючи кров'ю, кричав під ногами: «Машалла» 61.
В палаці візира були міцні ворота й добра варта. Тільки-но повстанці наблизились, як їх зустрів убивчий вогонь. Та зупинитись не можна було. Величезний натовп кинувся на штурм Делаверового палацу. Варту було перебито, ворота просто повалили. Повстанці вдерлися в покої візира, зривали килими й золоті оздоби, розбивали сундуки й хапали усе, що попадало під руку: гроші — так гроші, шовковий халат — так халат, слізниця 62 — так слізниця.
Делавер-паша упав на коліна й став цілувати брудні ноги яничарів.
Його підвели й почали бити по обличчю. Злетіла чалма, Делавер-паша крутив головою, з його очей лилися сльози, а його били, в нього плювали, кричали в обличчя найбезбожніші слова.
Деяавер-паша знов упав на коліна.
Згори долинув пронизливий крик, який тут же урвався. Це закричала його улюблена дружина Саодат. За що убивають її? Вона ж нічого не знала, вона ж ні в чім не винна...
Його знову підняли й ударили спиною об стіну.
«Боляче, ой, боляче, що вони роблять? Вони мені одіб'ють геть усе...»
Його ударили ще раз — і він скрикнув од пекучого болю.
Він не міг стояти, ноги його не тримали, він висів на руках бунтівників, і вони сміялися йому в обличчя й били, били, били...
«Боляче ж, ой як боляче... Це ж нелюдяне, це ж звірство, аллах милосердний...»
Ще один удар — із рота ринула кров. Йому на мить полегшало, а юрма, коли уздріла це, стала бити його об стіну з новим веселим азартом і натхненням...
Потім Делавер-паша відчув, що він на чомусь лежить. Хтось наступив на руку, потім щось прив'язували до ноги.
«Вони думають, що я мертвий», — з жахом майнуло в голові.
Його потягли за ногу. Голова билася об сходи, з рота текла кров. З натугою розплющив очі. Йому заболіло в очах, але він дивився, дивився, бо вже не мав сил заплющитися... А над Стамбулом весело грало-вигравало сонце. І голубі хвилі весело били в береги Босфору. І підіймався чорний дим над палацом Делавера-паші.

* * *

— Вар олсун айякланма! 63
Хто це вигукнув? Абдуррахман Ешек? Так, він! Біжить, сміється, по щоці кров тече, блищать оченята, обличчя розчервонілося від збудження.
— Де султан?
І справді — де султан? Вони ж ішли до нього. Ішли сказати йому: ми не хочемо йти в Мекку, йди сам, султане!
— Де султан? Де султан?
Відлуння:
— Де султан? Де султан?
І відповідь:
— Мустафа в нас султан! Той, що був п'ять літ тому... А Осман у палаці сховався!
— Мустафа? Отой кретин? О аллах!
Селім, забувши про все, побіг уперед. Він мусить бачити султана зараз. Він мусить сказати йому, що він і його орта не хочуть іти в Мекку, він мусить сказати, що яничарам осточортіло...
Але — кому сказати? Османові чи Мустафі? Ай-ай-ай, що буде? Мустафа — знов султан? Так супроти нього Абдуррахман Ешек — все одно, що дев'яносто дев'ять багдадських мудреців супроти віслюка. О аллах! Ми робили, а хтось їсть!
— Бий! — закричав Урхан над самісіньким вухом у Селіма.
Усі кинулися до палацу. Затріщали дошки, забряжчало залізо, тисячоустий гомін злився в грізний рев...
А над Стамбулом весело грало-вигравало призахідне сонце!
І голубі хвилі весело били об береги Істанбул-богааи! І грізно шуміли, мов штормове море, вулиці столиці. Селім незчувся, як вихопив з піхов свою шаблюку й подався за всіма до двірцевої брами. Поряд бігли Урхан і Абдуррахман, вони розмахували шаблями й кричали: «Бий охоронців!»
Натовп зупинився біля брами. Почулися постріли — стріляли з вікон султанського палацу. Натовп заревів, у вікна полетіло каміння, палиці, під натиском тисячі тіл брама розійшлася, і розлютована юрба увірвалася в найсвященніше місце імперії.
На якусь мить передні зупинилися. Та їх потурили задні, і повстанці розлилися по коридорах палацу. Лунали постріли, але на них уже ніхто не зважав, падали поранені, оскаженіла лава летіла просто по тілах, ревучи, шматуючи єдваби й килими, ламаючи двері, розбиваючи прикраси, розпорюючи подушки й перини, розкидаючи книги й папери...
Двірцева охорона люто відбивалася, але це мало допомагало. Повстанці змітали геть усе, що ставало на їхньому шляху. Один за одним падали захисники султанського палацу. Ті, що вціліли, відступали до покою мухафизлар-аги64.
Мухафизлар-ага, високий і

читати