Завантажити

одрубаю руки, богомазе.
Тодор не встиг ще збагнути його слів, як одноокий махнув шаблюкою перед самим його носом.
Вдарило біля ліктів — і в цю мить почувся страшний крик:
— Тату!
Це кричав Никодим. Тільки зараз побачив Тодор свого сина. Никодима було прив'язано до яблуні, розіп'ято правою рукою до однієї гілляки, лівою — до другої, а ноги прив'язано сирицею до стовбура...
Никодим стояв і плакав:
— Тату! Тату!
Тодор заточився назад, махнув своїми страшенно легкими руками і побачив, що тії руки тримають акинджі і з них тече кров...
— Викиньте собакам ці поганські руки, — навмисне по-українському сказав одноокий і тут же повторив наказ турецькою мовою.
І в цю мить Тодор відчув страшний, нелюдський біль у відрубаних своїх руках. Запаморочилася голова, пішли кола перед очима, загуло у вухах. Захитався...
— Стій! Стій! — сказав одноокий. — Ти ще не таке побачиш.
Зависла моторошна тиша. Лиш звідкись долинали дивні звуки — ніби хтось хапав повітря ротом.
Одноокий щось говорив до своїх вояків, кров текла з Тодорових обрубків на землю, наморочилася голова, і Тодор думав: хай би скоріше, хай би скоріше, ось витече вся кров, та й... Господи милосердний, господи всеблагий, візьми мою душу грішну...
Він бачив, мов крізь червоний туман, як одноокий підійшов до Никодима і як Никодим щось швидко-швидко почав говорити туркові. Що він говорить?
— Змилуйтеся, — просить Никодим.
— Сину, — шепоче Тодор, — не просись, не ганьбись...
— Змилуйтеся, — молить син і хоче на коліна впасти, та не може: прив'язаний до яблуні. А на ній яблучата соком поналивалися, як ніколи. А за тими червонобокими — небо блакитне, мов намальоване богомазом Тодором Трагірою...
— Не змилуюся, — чує Тодор. — Ти вбив мого воїна, ти трьох покалічив. Я б тебе на палю посадив, та часу не маю...
— Змилуйтеся, — благає Никодим.
— Сину, — кричить з останніх сил Тодор. — Не просись!
Никодим мов прокинувся. Приреченими дитячими очима подивився на батька і сказав:
— Не милуйте!
І одноокий змахнув шаблею... Ще Тодор бачить, як лежать у червоній калюжі червонобокі яблука...
А потім — червоний туман.

Ще довго потому бродила наддністрянськими горами й долами пара чорних волів, запряжена в нові сани. А на санях стояв гріб з мертвим чоловіком і лежала чорна-пречорна, стара-престара скрипка. Нікому було поховати старого Скрипника, бо того року по Поділлю наче невблаганний мор пройшов — турки брали свій страшний податок кров'ю. Тисячі людей було замордовано, а ще більше було відправлено в Туреччину, в рабство.
А там, де раніше квітувало садками велике село Сугаки, лишилися чорні руїни. По руїнах блукав безрукий сивий чоловік і, коли хтось зрідка зустрічався йому на шляху, він вишкіряв зуби і казав:
— Г-г-и-и!
Він часто підіймався на гору, до цвинтаря, де чорніла незасипана дідова Савчина могила, і щось там шукав...

Усті не таланило з самого початку. Її продали Трапезонтському бейлер-беєві5 Якубові-баші. Продали недорого — вона ж була всього-на-всього «евлі кадин»6, й це вже був не той «товар», що потрібний для султанського гарему. Та й у господарство бей-лер-бея Устю куплено лише для того, щоб вона була служницею при котрійсь із його дружин. Тільки-но вона опинилася в господарстві бейлер-бея, як її тут же запримітила Фітне й запитала: «Ад»?7 Устя вже знала це слово, але удала, що не розуміє. Фітне спитала ще: «Переден»? 8 Устя знала й це слово, але знову удала, що не розуміє.
— Ого! Ця дівка гадає, що мій чоловік триматиме для неї товмача, — сказала Фітне управителеві. — Дайте її мені, я її навчу.
І почалася «наука».
Першого ж вечора пані покликала товмача й сказала Усті таке:
— Ось цей дзвоник. Тільки-но ти почуєш його, негайно лети до мене. Зрозуміла? Будеш лінуватися — покараю. А тепер — іди.
Устя вийшла. Тут же залунав дзвоник.
Вона кинулася до покою.
Фітне показала на свої ноги й щось мовила. Що — Устя не зрозуміла. Товмач хотів було розкрити рота, але Фітне застережливо помахала перед ним рукою.
Устя подивилася на старого товмача й запитала:
— Вона хоче, щоб я помила їй ноги?
Товмач ствердно кивнув головою.
Але чому ж це вона, Устя, має мити ноги оцій розманіженій туркені? Що вона, ота Фітне, сама не може цього зробити?
Першим бажанням Усті було плюнути на всі оці слова господині, а там хай буде, що буде...
Та одразу подумала: «Я в неволі, мушу робити, що наказують, якщо навчуся всього, може, ще й утечу...»
Вона швидко побігла в передпокій до інших служниць, вхопила миску, налила туди теплої води, взяла пахощів і пішла до Фітне.
...Так минав день за днем, тиждень за тижнем. Рідко обходилося без покари — різок чи голодування, — але тяжку науку служництва Устя опанувала швидко. Минуло якихось там півроку, а вона

читати