Завантажити

дощами перемита, вітрами пересушена — дихни на неї, й заграє сама. Ой, не грають сьогодні скрипки в Сугаках.
А поперед волів, підскакуючи й пританцьовуючи, біжить дурний Дода й виграє щось дуже веселе на сопілячці — і тому Доді все здається на світі веселим і смішним, бо вродився чоловік без клепки, а може, й без двох. Що б ти йому не казав, все одно не зрозуміє, а тільки вишкірить рідесенькі зубки:
— Г-г-и-и!
Оце й уся його розмова. А проте Дода даремно свого хліба не їв, хоч і дурний, — він був сільським чередником.
Отже, чорні воли тягли сани з домовиною, в домовині лежав дід Скрипник, а за ним ішов Тодор-богомаз, за богомазом родичі дідові всі, а їх — цілих півсела, а за ними вже — все село, а десь у кінці цього походу дітлашня пилюкою перекидалася, і старші на неї не цитькали, бо не до того було... А попереду йшов, підтанцьовуючи, дурний Дода і вигравав на сопілячці щось дуже веселе і дурне. І ніхто на Доду не цитькав, бо він був як дитина, і не до цього було, та й звикли всі до дурного Доди.
Та й то — коли б ховали якогось там святого чи праведника, чи князя, а то — ховали простого чоловіка, грішного, як усі люди, чоловіка, що знав не тільки молитви, а усі-всенькі нечестиві слова не лише подільські, а й богданські, і мадьярські, і ангелянські, й іспанські, й московські...
Та проте ж і витесувати та сушити, а потім склеювати скрипки, а потім уже грати-вигравати на них ніхто краще за нього не вмів. Онде Тодор — теж чоловік не святий, а яких же славних богів малює, дарма що сам ще молодий — якихось там сорок літ. А його шанують у Сугаках і люблять, і дід Скрипник любив Тодора, як сина, а може, й сильніше. Любив і печалився: «Ой Тодоре, боюся за тебе. Бо доля, як дає талан, то може щастя забрати. Не приведи...»
Тодорів син, вісімнадцятирічний Никодим, узяв собі за жону Скрипникову правнуку Устю.
Позавчора було весілля.
Позавчора й дід Савка проставився.
Ідуть чорні воли, сльози їхні падають в кам'янисту дорогу. Риплять нові сани, важко везти їм у такий погожий і теплий день діда Савку на цвинтар. Попереду вистрибує Дода і виграває-виграває щось дурноверхе, як він сам, а ззаду зітхають люди. І нічого не говорять, бо стурбувала їх усіх смерть діда. На весіллі смерть — щось недобре вістувати має.
А було ж так.
Як молоді повернулися з церкви, та як почалося весілля з вином, брагою й оковитою, з піснями й танцями, та як уже всі кращі слова було сказано і пісні величальні переспівано, — саме тоді й підвівся з-за столу старий-престарий Савка Скрипник. Він був уже п'яненький, але на ногах тримався міцно, його майже столітні очі блищали весело, молодо і трохи по-бісівськи. Він тримав у лівій свою почорнілу скрипочку, а смичком легенько постукував Тодора по голові. Слухай, мовляв, я, дід Савка, щось сказати зараз маю.
— Дорогі мої Устенько й Никодиме. Хотілося б мені щось таке вам побажати... доброго побажати. Щоб ваше життя було славне й дружне? Так це ж уже бажали вам. Багатства побажати? Так не воно всьому є голова. Здоров'я? Так ви його, слава богу, маєте, тьху, тьху, тьху, щоб не наврочити. Дітей? Це не від того, хто бажає, а від бога й природи. А я хочу подарувати таке, що його ніби й немає, а воно є; а без нього життя було б невеселе, і сумне, і нелюдське.
Дід усміхнувся у лівий сивий-сивенький вус (правий ще був чорний, як скрипка), подивився на Устю й Никодима, на всіх, хто був навколо, і сказав:
— Хай вам буде моя музика в подарунок. Слухайте, щоб аж до дітей ваших дійшла.
Він змахнув смичком — полилася, закружляла по світлиці пісня. Всі її знали й любили, тільки на весіллях не співали, бо сумна:
Ой, як я умру в тім чужім краю,
Дам собі зробити зо злота труну.
Гей, гей, зо злота труну...
Скрипка грала-вигравала, наче то її саму заміж оддавали, та так же голосно тнула, що могло здатися, буцім грають тут не одна, а цілих п'ять. Дідові патли маяли на всі боки, скрипка аж стогнала, а люди й незчулися, як опустили голови:
Зо злота труну, сріберне віко,
Аби мні було на серці легко.
Гей, гей, на серці легко...
— Ну, ми не старці, щоб виводити кінці! — раптом вигукнув дід Савка й тут же перекинувся на гопак.
— І не свині, щоб ставать на середині, — негайно озвався дід Меркурко, що був за Савку молоді ший усього на п'ять чи сім літ.
І почалося! Підстрибувало полум'я в каганцях і свічах, а все весілля вигупувало каблуками по землі, і вона аж стогнала, мало не репала.
— Гей, хлопці, хто знайдеться серед вас такий, щоби діда Савку переборов? Га? — вигукнув Скрипник і урвав музику. — Ну? Хто береться танцювати доти, доки в мене буде сили грати? Га?
Усі мовчали.
— Ех! — сказав дід. — Нема серед вашого брата таких, як ото турка під Віднем били. їх було всього двадцять, а басурмана — сто двадцять. І побили! Нема!
Всі мовчали. І вдруге ніхто не вийшов у коло.
— Ех-ех-ех, — аж

читати