Завантажити

тобі зараз? Круль польський?
І він одвернувся від Мусія й подивився на обдерту, оброслу бур'янами, занехлюєну Софію, що виднілася в ґратчастому віконечку. Й подумалося тоді Мусієві: отії грати, крізь які він бачить нині Софію, мають значення символу, бо ж за ґратами ниньки й українська дума, й українське слово, і Душа.
...Свіча горіла тривожно й неспокійно. І мімар Муса дивився на аркуш із планом мечеті Османа Другого, а в голові вставала йому Софія Київська з її поривом у небеса, з нечутною музикою, передзвоном формул, уловленими великим розумом Атанасія Слабошпицького..
Передзвін формул вчуває султанський зодчий Муса і в проекті могутньої мечеті, що воздвигнеться незабаром посеред Стамбула. Передзвін формул, що вривається в невловиму музику сфер, у симфонію вертикалей і дуг, у розмаїття кольорів каменю, неба, моря й зелені..
Це буде ще одне диво світу. «Мусульманського світу», — підказує причіпливе й суворе сумління. «Світ єдиний», — відповідає Муса-Мусій сам собі словами Атанасія Слабошпицького.
Та не про те сказав оті слова Атанасій. ...Атанасій поклав руку на товстезну книгу й мовив:
— Осьде праця життя мого. Мусій Ціпурина кивнув ствердно.
— Т-так.
То була книга про числа та їхні закони, про нескінченність чисел, про рух планет і зір... Цю книгу хотів Атанасій видрукувати в Києві, та не погодилися лаврські ченці, сказали:
— Згодні видрукувати другу частину, де ти, превеликий розумом Атанасію, числами й знаками про красу нетлінну Софії та інших храмів київських, чернігівських і галицьких пишеш... А першу частину — ми б теж видрукували з шани до тебе, та боїмося кари божої. Щось є схоже в ній на безбожні думки недавно спаленого єретика Джордано Бруно... Про те, що Земля обертається навколо Сонця, а Сонце — довкола ще чогось у Всесвіті... Не треба гнівити бога, чоловіче!
— Чи ж я супроти бога? Я ж тільки його превелику мудрість, що мені, простому смертному, відкрилася, показати хочу.
Очі його ще повужчали.
— Глибоко шануємо ми тебе, превеликий розумом Атанасію, але не знаємо, чи справді тобі відкрилася велика мудрість божа, чи то, може, щось безбоже, хе-хе...
Ще й рукою так ласкавенько — по плечу звіздаря: всі, мовляв, грішні, чого там...
— Чи ж здатні ви, люди, малотямні в числах, суд виносити про те, що є боже, а що безбоже? — Атанасій узяв свою книгу і, поклонившись ченцям, вийшов.
І отак — не рік, не два... Зрештою, вирішив премудрий Атанасій податися до славного града Острога, де були кни-годрукарі прегарні — може, хоч там вдасться видрукувати працю свого життя. Пішов з ним у ту путь і Мусій Ціпурина... Та в Острозі теж не вийшло.
— Вельми розумний ти чоловік, Атанасію, — сказали йому. — Не в силі ми, прості смертні, осягти твою мудрість... Ї від того читання сумнівів багато в наших душах оселилося. Чи ж варто сумнівами сповнювати тисячі душ?..
Забідкувався старий Атанасій. Занедужав з горя та й помер. У тому ж таки Острозі. А перед смертю сказав Мусіеві:
— Сину, бери мою книгу. Ти — єдиний, хто з неї не насміється...
— Н-не єдиний, м-мій учителю...
— Інші не насміються лише з пошани до мого імені, бо не дав їм бог хисту чути цифрову музику нескінченності. Та що таке моє ім'я? Згук — не більше... А ти ж не насмієшся, бо ти розумієш цюю музику цифр і підеш далеко, далі від мене... Тільки ж чи матимеш ти у своїй землі щастя? Чи ж є пророк у своїм отечеств!, як про Спасителя сказано було?..
Останні ці слова прогугнявив старий Атанасій, схлипнуло, свиснуло щось у перерубаному татарською шаблюкою носі; ще стало йому сили заплющити свої очі... Заплющив і помер...
...Стоїть свічка, перехнябилася, а не падає, полум'я золоте на ній, мов баня Софії у ясний літній день.
Глибоко зітхнув. Заскакало, забилося, заметушилося полум'я свічки, наче серце затріпотіло...
...Біда сама не ходить, біда за собою другу водить.
Тільки-но поховав Мусій свого великого вчителя, як холерний мор упав на Острог. Кинувся Мусій звідти навтьоки, та не до Києва, а далі на захід, до Кракова, а там, може, вдасться й до Болоньї, в землю італійську... Шляхами земляка-українця Юрія Дрогобича пішов Мусій, пам'ятаючи слова про те, що нема пророка в своїм краю. І думалось тоді йому:
«Несу кремінь і кресало Атанасія в землі, де є трут. Викрешу я кресалом Атанасія з кременя мудрості іскру творчого озоріння — і трут затліє, і возпалає від нього смолоскип науки...»
«Так, так, — підказував другий голос, — а чи ж справді од того трута буде запалено смолоскип науки? А може, запалять вогнище, на котрім спалять, як богопротивну, отсю книгу?..»
«До к-кого ж податися, — говорив третій голос, — х-хто в-візьме на себе п-працю п-прочитати книгу Атанасія і с-с-сказати світові, що то — в-велемудрість, а не й-єресь, н-не марення божевільного? Хто скаже? Де є той розум у світі, щоби так сказав і щоби йому всі повірили?»
І тоді

читати