Завантажити

знатиме, що той храм створено ним, Мусієм Ціпуриною, який родом з-під Києва. Власне, знатимуть його як зодчого Мусу, але ж, як би там не було, знатимуть... Софія... Айя-Софія... Свята Софія... Храм Софії був і є, а чи він християнський, чи він магометанський — яка, зрештою, різниця?! Га?
— Г-га? — Муса не помітив, як уголос запитав сам себе. Спиридон зрозумів це по-своєму і повторив сказане.
— Так ото й кажу: приїжджаю з подорожі, біжу до батька, несу йому наторговані гроші, а він плаче. Сину, каже, доки ти їздив у далекий край, Надир-бей забрав від тебе твою майбутню жону, а від нас майбутню невістку...
Грек аж заскреготав зубами.
У кімнаті запанувала тиша. Палахкотіла свічка, кидаючи відблиски на аркуш з планом великої мечеті, яка незабаром постане в центрі Стамбула, щоб дивувати весь світ.
Грек розповідав, що його Софія зрадила тільки тому, що Надир-бей, закохавшись у неї, посадив до зіндану її батька. Вона вирішила в ім'я спасіння батька піти на таку жертву — вийти заміж за сімдесятирічного вельможу. Спиридонова розповідь раз у раз перебивалася плачем, він намагався схопитися на ноги, але тут же зі стогоном падав на землю і знову плакав.
Це був молодий чоловік з тоненькими чорними вусиками та кучерявою борідкою. На низький лоб спадала злипла від поту кучма волосся. Вузький і довгий («зовсім не грецький», — подумав Муса) ніс дивився трохи праворуч, то могло бути наслідком бійки. Червона сорочка була розідрана, з-під неї виглядали волохаті груди, а вузенькі сині штани були вимазані грязюкою й кров'ю.
— Мерзотний Надир-бей, — сплюнув кров'ю Спиридон, — він-таки мене підслідив... О, сто проклять на його нікчемну голову!
Софія, вийшовши заміж за Надир-бея, передала записку Спиридонові, щоби він прийшов до неї. Він прийшов. І вдруге прийшов, і втретє... А потім Надир-бей щось, мабуть, запідозрив. Він наказав своїм слугам зробити засідку. І от Спиридон на неї якраз і наскочив...
— Н-навіщо т-ти м-мені в-все це р-розповідаєш? — розгублено запитав Муса. — Я н-не християнин і не г-грек. А що, як я узавтра п-піду до Надир-бея і скажу, що т-той, хто ходив спокутувати його дружину на зраду, зараз лежить у мене п-поранений?.. Адже той же Надир-бей д-дає мені гроші на побудову мечеті...
— Ви не скажете Надир-беєві нічого! — вигукнув Спиридон, але його товсті губи затремтіли. Він притис волохаті руки до грудей. — Ніякий хазяїн, що прийняв до себе на ніч гостя, хоч і непроханого, не дозволить собі зробити йому лихо наступного ранку.
— Ц-це єдине, що тебе рятує, — пробурчав Муса, чухаючи потилицю. — Але чи надовго? Якщо Н-надир-бей узяв т-тебе на к-кінчик стріли, то, будь певен, він зажене її в тебе аж по пір'їну...
Від головного входу до будинку почувся якийсь шум, крики, стукіт. Вбіг захеканий служник:
— Пане, там акинджі добиваються до вас. Когось питають.
— Н-ну? — Муса неквапливо взяв у руки ятаган, яким він умів орудувати, як і запорізькою шаблюкою, й, пригнувшись по-ведмежому, пішов через темні кімнати до дверей.
— Х-хто там? — владним голосом запитав зодчий Муса.
— Воїни султана. Відчиніть! І знову затарабанили.
— А я — з-зодчий султана. Н-негайно ідіть з-звідси, б-бо взавтра з-з н-наказу н-найяснішого х-хондкара М-мустафи з-з вас п-познімають голови!
— Але ми шукаємо злочинця!
— В будинку султанового м-мімара н-не може б-бути місця для злочинців. Ц-це вам д-давно слід затямити! Чекіл! 84
За дверима після паузи почали віддалятися кроки. Пішли...
Муса витер піт з лоба. Слава тобі, господи... Ледь не перехрестився...
У його кімнаті було темно. Важко сопів носом Спиридон.
— А ч-чого с-свічка з-загасла? 3-згоріла вся, ч-чи що? — запитав Муса.
— Чому згоріла — упала. Вона ж у вас і так стояла криво, — відповів грек і застогнав.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,
у якому читач докладніше познайомиться з вельмишановним паном Сулптицьким, а також сеньйором Гаспероні та його таємницею

Пан Сулятицький прокинувся, коли сонце вже ген-ген підбилося вгору. Якби пан Сулятицький був турок, то сказав би, що от-от залунає ослячий крик, який зблаговістить на обід... Пан хтів підвестися, та відчув, як у голові щось швидко-швидко перевернулося, і він з розгону впав знову на постіль.
— Матка бозка, цо то є?..
Ого, ця свиня питає, цо то є? Буцімто вона не пам'ятає, що вона вчора витворяла... Ця свиня...
«Ця свиня»... Хто ще, крім самого пана Сулятицького, казав, що він є свиня? Ах, то, здається, був сон... Хоч навряд чи добре почути навіть уві сні, що ти — свиня... Ну й снилося ж... Наче він приїхав до корчми і посварився з якимось зацним паном — по пиці видно, що зацний. І буцім той пан сказав, що... Але хіба то пан? То хам. Так от: буцім той хам сказав, що пан, якого називають Станіславом Сулятицьким, є свиня. І буцім він, пан Станіслав, вихопив шаблюку, та вмить побачив, як просто на нього дивиться сорок

читати