Завантажити

нашими життями, що ми відплатимо мерзотникові й пройді, вбивці й грабіжникові псевдографу
Олександру за все, що він накоїв. Присягаємося!
Пан Славек вийняв свою шаблюку й уткнув у землю. Пан Адамек і сеньйор Гаспероні притьмом повиймали й свої шаблюки і встромили їх у землю. І потім, тримаючись кожен за ефес своєї шаблі, виголосили:
— Присягаємося!
— Присягаємося!
— Присягаємося!

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ,
у якому йдеться про морську баталію, мро отамана Недайборща, про його козаків та ще про деякі справи

Вітер був попутний, і Карпо наказав хлопцям підняти вітрила.
Над морем пролунало:
— Підіймай вітрила! Підійма-ай!
— Ну, нарешті... Тепер хоч руки одпочинуть од весел. Бо вже просто немає сил.
Карпо стояв на самому носі, біля невеликої гармати, й дивився на обрій. Ліворуч заходило сонце. З правого боку насувалася ніч. Попереду було море й море, порожнє й гостинне, а позаду... Позаду ще й досі диміло — то на Скутарі догоряли яничарські кішла, склади з порохом, канатами, бавовною, дьогтем.
— Ну й поставили ж ми свічку, господи твоя воля, — поглянувши назад, аж перехрестився Карпів джура Тиміш, на прізвисько Клюсик. Його тонесенькі вусики затіпалися від ледве тамованого сміху.
— Не хрестись дочасно, — поволі сказав Недайборщ, не виймаючи з рота люльки. — Ось ми відірвемося од них, тоді радіти будемо!
— Відірвемося, — безтурботно озвався Клюсик. А якщо й наздоженуть, то ми їм — у зуби з гармати. От і все! Гісторія ест магістра віта 86 — як казав ще пан Ціцерон.
— Помовч, — пробурчав Карпо й озирнувся, — Ціцерон. За кілька сот сажнів позаду чотири турецькі галери виляскували здоровенними веслами на спінених хвилях.
— Пильнуй! — гукнув Карпо, забачивши підозрілий рух на палубі найближчої галери. — Будуть стріляти!
І справді — задимілося біля гармат, потім плюнуло вогнем з гарматних жерл, лунко розкотився над морем залп.
Карпо, примружившись, дивився, як горохом сипонули ядра. Він бачив — одне з них летить просто на його чайку, воно збільшується, збільшується, летить, аж висвистує... Та він і оком не зморгнув. Тільки люльку з рота вийняв.
Ядро просвистіло над самісінькою щоглою і ляснуло в хвилю.
— Сі бене авдімус, бене дісцімус 87, — як казали ще до Ціцерона, — знов озвався Клюсик.
Карпо знов упхнув до рота люльку й затягся ядучим, як перець, димом.
— Стріляй, стріляй, щоб тебе розірвало!
Знову задимілося біля гармат — і знову бабахнуло. І на цей раз усе обійшлося. Тільки на одній чайці пробило вітрило. Ну, то дурниця — полатають!
Вітер дужчав — і це було добре, бо для козацької чайки чи байдака добрий вітер — то славний товариш. А от коли почнеться шура-бура, коли заштормить, як у пеклі, тоді гірше.
А йшлося якраз до того.
Надвечір море завше завмирає. Опускає свої крила вітер, залягає тиша й спокій. Тоді здається, що по морю можна ходити пішки. Воно лагідно виблискує, осяяне західним сонцем, яке, наполовину вгрузши в блакитний обрій, розливає самого себе на воді.
Та сьогодні сонце було тривожно-червоне, аж бузкове, а вітер пінив хвилі, і все море ряботіло баранцями. Освітлені сонцем, баранці теж почервонішали, а море потемнішало, стало чорно-червоним, наче налилося кров'ю.
«Ну, доведеться добре-таки помотатися на хвилях!» — подумав Карпо.
Вдарив іще раз залп. Ядра впали позаду.
«Відстають басурмани! Хоч би скоріше ніч, а там...»
Мабуть, сам султан дав наказ: наздогнати, спіймати і з ганьбою пригнати чайки та привезти пов'язаних козаків до Стамбула. Хіба ж міг новий султан Мустафа пробачити, щоб після його вступу на трон розбійницька козачня нападала на передмістя столиці, палила яничарські казарми та склади з добром, а потім ще й нахабно ганяла по Босфору, обстрілюючи славний Стамбул із своїх невеликих, але диявольськи влучних гармат... Добре, що хоч невільників не встигли відбити...
Козаки, як завжди, налетіли несподівано. Було їх зовсім небагато — всього п'ятнадцять суден. Але наробили вони такого шелесту, що турки, які лишилися живими, не спатимуть опісля не одну ніч. Козакам вдалося захопити корабель із золотом та самоцвітами. І хоч не за цим вони йшли до Стамбула, проте й золото — теж згодиться. Скільки могли — стільки й узяли. Решту ж — запалили посеред Босфору й кружляли на чайках навколо доти, доки корабель із золотом та самоцвітами не пішов на дно.
От тоді й розгорілася битва!
Турецькі військові галери з обох боків затисли козаків у Босфорі, почалася шалена гарматна стрілянина, ядра летіли туди й сюди, панахаючи море, тріщали щогли й борти, але більше в турків, бо невеличкі козацькі судна пролітали стрілами між неповороткими галерами, і ніяка гармата не здатна була взяти їх на приціл. Не одному баші снитимуться ці чорні плаваючі блискавки на розжареному тлі Істамбул-богази, і в холодному поті він прокидатиметься й лупатиме в

читати