Завантажити

пістолів. І саме через це пан Сулятицький не одержав сатисфакції...
Ой, горе ти моє, іцо тільки не присниться після перепою...
— Грицю! — покликав пан Сулятицький і здивувався, що голос його такий кволий і тонкий. Козачок не з'являвся.
— Грицю! — вероскнув пан Славек. Рипнули двері, і в кімнату хтось заглянув.
— Сто дяблів тобі в печінку, — звично почав свою лайку пан Сулятицький, але раптом відчув, що то не Гриць.
Повернув голову до дверей і побачив якусь мерзотну пику.
— Єзус Марія, хто тут є? — запитав він і аж тепер постеріг, що він спить не з себе удома, а чортзна-де.
— Лейба, корчмар Лейба, ясновельможний пане! Ви тут — я чув; — кликали якогось Гриця. То я не Гриць, а Лейба!
Пан Сулятицький кашлянув, не знаючи, що сказати.
— То, прошу пана, ви вчора приїхали до моєї корчми — така честь, така ласка! — та й заночувати зводили. А Гриць — то, напевне, якийсь панів служник?
— Так, так, — промовив пан Славек сам до себе і спробував знову підвестися, але через хвилю впав назад.
— Ой-ой-ой!
— Ясновельможний пане, — заспішив Лейба, — якщо ви дозволите, я дам вам малесеньку пораду: випийте шклянку горілки — одразу полегшає...
— Ой-ой-ой! Я на неї й дивитися не хочу! — заволав пан Олавек, йому від самого нагаду про горілку стало мерзотно.
— Ось послухайте-ио моєї поради. Пересильте себе й випийте одну лише шклянку — і ви знову будете хоч до походу... Ось я якраз маю з собою. — Забулькала горілка, задзвеніло скло об скло. — Ну, пане Славеку, — вишкірив зуби Лейба, — прошу вас! Ну, хоч підведіться, я сам вам подам до рота.
Пан Сулятицький зі стогоном став підводитись. Підвівся. Тремтячою рукою взяв шклянку й, розхлюпуючи смердючу холодну горілку на підборіддя й сорочку, став пити...
Випив. Забило дух. Аж сльози порснули з очей. Мов крізь туман, побачив мерзотну Лейбину пику й шмат хліба в простягнутій руці...
Але нічого... Здається, пішло. Хоч і нудить, але з досвіду пан Славек знав, що незабаром стане значно краще.
— А де мої товариші? — спитав Лейбу.
О, це добре, що в його голосі вже з'явилися криця й крига. Тільки так мусить розмовляти справжній шляхтич з усіма хамами.
Лейба тут же відчув зміну в настрої пана Славека. Зігнувся в три погибелі й забелькотів, усміхаючись принизливо й догідливе:
— Ваші компаньйони, ясновельможний пане, ще сплять. Ви прокинулися, як і належить справжньому лицареві, найпершим.
Ай, пан Славек не любив дешевих компліментів, але це добре, що він прокинувся все-таки першим і товариство не було свідком його і недавніх мук... Добра все-таки штука шклянка горілки на похмілля! Треба познущатися з цього довготелесого одоробла Адамка і з кривоногого Євгеніуша Боднарського, і з підсліпуватого дурня Влодзімежа Рубанчика. Найперше — примусити усіх їх благати дать похмелитися і довго не давати.
— Лейбо!
— Слухаю ясновельможного пана...
— Не давай похмелитися моїм компаньйонам, доки я не скажу. А про те, що я похмелявся, — їм ані слова.
— Слухаю...
Залишившись один, пан Славек вмився, одягся, зачесав свого чубчика і пішов будити Адама, Євгеніуша та Влодзімежа. Він розштовхав кожного з них і приготувався до насолоди — а хіба то не є насолода: милуватися на муки трьох п'яничок?
Пан Адамек, прокинувшись, довго тер очі і позіхав. Потім став вдивлятися в лице пана Славека.
— Дзень добжи, пане Адамку! — глумливо привітав свого приятеля пан Сулятицький.
— А може, вже вечір? — поцікавився пан Адамек.
— Ха-ха-ха, може, й вечір, — ви ж так понапивалися, що цілий день ладні проспати.
— Так-так, — роздумливо мовив пан Адамек. — А нам же ще далека дорога до Києва.
— Та я бачу, любий Адамку, що з такими попутниками, як ви, мені мандрувати до Києва довше, ніж Фернандішеві Магальяесові85 об'їхати навколо землі... Ну, підводьтеся-но! Борше!
Пан Адамек підвівсь і скривився. Жалібно поглянув на пана Сулятицького:
— Перепилися ми вчора! Ух, і перепилися!
— Так-так, — почулося не менш жалібне з постелі, де розкинувся пан Євгеніуш.
— Я порубав би шаблюкою того йолопа, що придумав горілку, — озвався пан Влодзімеж. Пан Адамек криво всміхнувся:
— Досить того, що пан Славек вчора хтів порубати одного вельми зацного пана, та, слава Єзусу, вчасно злякався.
— Як то? — вирвалося з грудей пана Сулятицького. — Так то був не сон?
Тепер настала черга тріумфувати панові Адамку. Він розреготався до непристойності:
— Ого, та вам, ясновельможний пане, недовго й сомнамбулою стати! Ви, я бачу, вже плутаєтесь у тому, що є, і в тому, що сниться!
— Я викличу вас на герць, пане Адамку, якщо ви не припините цього неподобства! — зриваючи голос, почервонівши, мов кармазин, зарепетував пан Сулятицький, перекриваючи дикий регіт усієї компанії.
— Прошу пробачення, пане Славеку, — трохи зблідши, сказав

читати