Завантажити

Цього пізнього гостя-незнайомця звали Спиридоном. Він був грек, християнин, один з багатьох тисяч християн, що жили в Стамбулі. Він не міг іти, бо куля пробила йому ногу. Муса і його служник затягли Спиридона до кімнати.
Свічка палала-палахкотіла високим урочистим полум'ям. Розплавлений віск лився з одного боку прозорим струмінцем, — і той струмінець застигав унизу химерними сталактитами.
Муса сидів навпроти грека, що його вправно перев'язував слуга, і слухав, як грек, кривлячись од болю, розповідав про себе:
— Я, ефенді, син купця Петроса, грека. Ви знаєте купця Петроса — та, зрештою, хто його не знає?
— Не з-знаю, — відповів по-грецьки Муса.
— О, я чую, що ясний пан грецькою говорить краще, ніж турецькою, — радо мовив по-грецьки Спиридон. — Хто ж він є насправді?
— Я з К-києва.
Грек скривився, наче йому хто ще одну кулю в ногу загнав.
— Чому ж ви, ясний пане...
Муса зрозумів, про що хотів запитати грек. Чому він, родом з Києва, не є християнином?
— П-про ц-це д-довго г-говорити, т-та й... Н-ну, і щ-що ж-ж д-далі?
— Що далі? Покохав я одну дівчину. Теж грекиня. Теж християнка. Вирішили ми одружитися. Мені — двадцять один рік, їй — сімнадцять... Ах, яка це дівчина! Софія звуть її... Очі її...
Муса слухав Спиридона, але не сприймав його мови.
Йому раптом здалося, що лежить він під березою в лісі й дивиться в рідне небо. Вітер обережно перебирає дрібним листям.
Ах, як давно Мусій не був удома, у своїх рідних Лозівцях. Ріка зміїться в лозах. З одного боку ліс, з другого поле приступає, наче море. Над полем літати хочеться, в лісі — ховатись. І справді, в лісі жили розбишаки. Але їх Мусій не боявся — от для графа Болеслава Лозовицького та його надвірної охорони розбишаки були страшні.
Тяжко приневолював граф та його підслужники лозовецьких селян. І Мусіїв батько Богдан Ціпурина гнув свою спину на зайд-ляхів.
Було в Богдана та Одарки Ціпурин двоє синів — Мусій та Яремко. Яремкові зараз тринадцять літ. А коли востаннє бачив його Мусій — зовсім ще дитинча було. А проте — вперте, буцмате, сердите й розумне. Ішли повз графський палац — став Яремко якоїсь пісні задиристої виспівувати. Каже йому Мусій: тихше, не люблю, коли люди кричать на всю горлянку, досить з мене того галасу, що в Києві наслухався.
А Яремко: буду — і все. Графові на зло.
— Розбишака росте! — хитав головою старий Ціпурина. — На палі сидітимеш, хлопче, — згадаєш мої слова.
— Ха-ха-ха! — у відповідь.
Батько — ложкою по лобі:
— Я тобі дам: ха-ха-ха! Он дивись на Мусія: який чоловік із нього виріс! А з тебе що буде, коли у тебе в голові аж гуде?
— А він заїкається! — знов же Яремко.
Хрясь! Аж ложка зламалася.
Мати:
— Та хіба можна так над дитиною збиткуватися? Дурня з нього зробиш!
Випнулись на лобі Яремковому дві гулі-моргулі, як роги стирчать. Сипнуло іскрами солоними з очей просто в борщ. А проте:
— Я ось піду в козаки, то я вам, батьку, ще голову одрубаю. Шаблюкою. Щоб знали, як битися... Отакий парубійко. Усе — навпроти!
Коли то його Мусій знову побачить? Коли побачить батька-матір, землю рідну?
Не Мусій він уже — Муса, а от тягне до тих беріз у лісі, до рідного борщу, до річки Унави, до Лозовець рідних, наймиліших...
А Київ, Київ!
Були вони спудеями, з Клюсиком Тимохою (був такий спудей — голодранець з-під Фастова) ходили по горах київських, там, де Андрій Первозванний колись ходив, зорі роздивлявся, вітри дніпрові грудьми ловили. Сказав якось Мусій Клюсикові про дівчину кохану — блиснув очима Тиміш, зуби вишкірив:
— Негоже про бабів думати! Треба думати про Січ! Ось закінчу науку й на Січ подамся.
— Будеш розказувати хлопцям про Агіса, спартанського царя? — всміхнувся Мусій.
— А що? — аж спалахнув Клюсик. — Той Агіс був розумний чолов'яга. Він казав, що не треба питати, скільки ворогів, а де вони... Ти мені, Мусію, не переч. Світу побачу — ого-го! Й на Січі моя наука людям потрібна буде більше, ніж тут. Тут учиш-учиш, як треба любити рідний край, а люди назавтра вже й забули й по-польському цвенькати починають. А там — орли! А ти сиди тут — молись у монастирі та про дівок мрій. Та черево відрощуй. А ми не такі. Едімус, ут вівамус, нон вівімус, ут едамус 83.
Махнув лозинякою по бур'янині, мов шаблюкою з турка голову змахнув...
...Стріпонув головою. То про що цей косоносий грек розказує? Про якусь Софію?
А-а, про свою дівчину. А в Мусієвій голові знову вималювались та Софія Київська, величний храм землі рідної. Ні, він не відцурався рідної землі, але в його серці зараз двоє сердець — земля українська й земля турецька. Він служить Туреччині, але не її збройній силі, він намагається створити на цій землі величний храм божий. І яка, зрештою, різниця, де той храм стоятиме — на Україні чи в Туреччині? Головне — він стоятиме для всього людства. І все людство

читати