Завантажити

того, треба перебити і його охорону. Бо тії розбійники не мають жодного уявлення про шляхетність і правила лицарського герцю. Вони стріляють з пістолів — і дуже влучно.
«Недаремно ж ото мені здалося, що цілих сорок пістолів дивилися на мене», — подумав пан Славек, а вголос сказав:
— Так, то буде нелегка справа. Треба щось зробити, аби їх усіх одразу... Га?
— От-от... Ви — геніальний стратег.
Вуста пана Славека розтяглися мимоволі в радісну усмішку. Як точно підмітив сеньйор Гаспероні те, чого не помічали інші! Скільки раз, лежачи в постелі, пан Славек подумки громив усіх-усеньких ворогів, які тільки існують на світі; і які це були блискучі розгроми — до ноги, упень!
— Ви надто переоцінюєте мої сили та можливості, — скромно озвався пан Сулятицький.
— Таж ви — природжений стратег! Коли ви знищите свого псевдографа, вас запросять до себе на посаду генерала англійський та французький королі. Але ви йдіть до французів. Після перших блискучих ваших перемог польський король побачить, кого він недооцінив — і ви повернетеся додому коронним гетьманом. І тоді хай тремтять усі вороги Жечі Посполитої.
— Хай! — мимоволі зірвалося з вуст пана Славка, але він тут же скромно потупився і сказав: — Ну, от ми з вами як! Як у того, пробачте, цигана: ще телятко бозна-де, а він, пробачте, уже з довбнею.
— То якась дуже мудра приказка...
— Ну, це до того, що: не кажи гоп, доки не перескочиш, як кажуть мужики, — несподівано озвався з-за рогу пан Адамек.
— Адамку, як тобі не сором отак підслуховувати! Буцім ти не шляхтич, а якась покоївка!
— Я, прошу ясновельможного пана, нічого не підслуховував. Я просто вийшов у тій потребі, що й ви, та й почув, що точиться розмова про якісь вояцькі справи, а потім про цигана й теля. Я тут же дав знати, що ви не самі...
— А що роблять пан Влодзімеж і пан Євгеніуш? — запитав сеньйор Гаспероні.
— Допивають другу сулію і співають сороміцьких пісень. Мов якісь хлопи, — сердито відповів замість Адамка пан Сулятицький.
— То ви, пане Славку, як у воду дивитеся, — потвердив пан Адамек.
На якусь мить залягла тиша, і в цій тиші стало виразно чути, як з юорчми долинає хвацька пісенька про пана Твардовського та його вельми люту жінку.
— Ну, ми оце говоримо та й говоримо, — сказав сеньйор Гаспероні, — а справу нашу хтось та мусить робити. Далеко ще до Києва, нам треба поспішати.
— На ніч їхати не варто, — заперечив пан Сулятицький. — Залишимося тут до ранку, а завтра рано-ранесенько на свіжих кониках гайнемо в догоню.
— За ким то в догоню? — зацікавився пан Адамек.
— За долею, друже мій, за долею! — ударив його по плечу пан Славек.
Сеньйор Гаспероні уважно подивився на пана Адамка:
— Якщо пан Сулятицький не заперечує, то я міг би розповісти вам, дорогий друже, тему нашої розмови.
— Чого ж, я не проти, — з кислою міною згодився пан Сулятицький.
І сеньйор Гаспероні розповів Адамкові те, що вже стало відомо панові Славекові, промовчавши, правда, про те, що аж три королівства визначили велику нагороду за вбивство псевдографа Олександра.
— Ми мусимо врятувати людство від цього страшного злочинця, — урочисто мовив сеньйор Гаспероні.
— Так, безумовно, так, — підтакнув пан Адамек. — Але я не знаю, які то злочини вчинив той псевдограф.
— Як? Ви не чули? — вигукнув італієць. — Та ж уся Європа тільки й говорить про злочин цього псевдографа... Адже він обікрав, а потів убив англійського герцога Річарда Шкоцького, племінника самої королеви!
— Що ви кажете? — захвилювався пан Славек. — Як же він утік з Англії?
— Як утік? Убивши герцога й пограбувавши, він захопив його яхту і на ній приплив у Францію. А у Франції він хотів вчинити замах на життя короля, його посадили в Бастілію, але злото й тут відкрило йому всі двері. Він утік із Бастілії, вбивши начальника цієї знаменитої тюрми...
— Матка бозка! — судорожно зітхнувши, мовив пан Сла-век, — що то за страшного чоловіка ми вчора стріли!
— А мені все оте на фантазії скидається, — сказав пан Адамек.
— Що ви! Точно таке враження було і в мене, коли я почув про це! — вигукнув сеньйор Гаспероні. — Я готовий був сміятися в обличчя кожному, хто посмів би назвати це правдою, а не вигадкою... — Але, — тут голос пана Гаспероні затремтів, — але після того, як цей псевдограф, перебуваючи в Іспанії, пограбував, оббрехав і довів до самогубства мого рідного, мого єдиного, мого улюбленого брата Джованні, що був тоді венеціанським послом при дворі іспанського короля... — сеньйор Гаспероні заридав.
— Не плачте, дорогий друже, — витираючи непрохану сльозу, зворушено мовив пан Адамек. — Ось на цім місці присягаємося, що...
— Давайте відійдемо, бо це місце не годиться для високих присяг, — порадив сеньйор Гаспероні.
Вони підійшли до дверей корчми і там, ставши струнко, вислухали, що сказав пан Славек:
— Присягаймося

читати