Електронна бібліотека/Проза

Сорок дев’ять – не Прип’ять...Олег Короташ
Скрипіння сталевих чобіт десь серед вишень...Пауль Целан
З жерстяними дахами, з теплом невлаштованості...Сергій Жадан
Останній прапорПауль Целан
Сорочка мертвихПауль Целан
Міста при ріках...Сергій Жадан
Робочий чатСеліна Тамамуші
все що не зробив - тепер вже ні...Тарас Федюк
шабля сива світ іржавий...Тарас Федюк
зустрінемось в києві мила недивлячись на...Тарас Федюк
ВАШ ПЛЯЖ НАШ ПЛЯЖ ВАШОлег Коцарев
тато просив зайти...Олег Коцарев
біле світло тіла...Олег Коцарев
ПОЧИНАЄТЬСЯОлег Коцарев
добре аж дивно...Олег Коцарев
ОБ’ЄКТ ВОГНИКОлег Коцарев
КОЛІР?Олег Коцарев
ЖИТНІЙ КИТОлег Коцарев
БРАТИ СМІТТЯОлег Коцарев
ПОРТРЕТ КАФЕ ЗЗАДУОлег Коцарев
ЗАЙДІТЬ ЗАЇЗДІТЬОлег Коцарев
Хтось спробує продати це як перемогу...Сергій Жадан
Нерозбірливо і нечітко...Сергій Жадан
Тріумфальна аркаЮрій Гундарєв
ЧуттяЮрій Гундарєв
МузаЮрій Гундарєв
МовчанняЮрій Гундарєв
СтратаЮрій Гундарєв
Архіваріус (новела)Віктор Палинський
АРМІЙСЬКІ ВІРШІМикола Істин
чоловік захотів стати рибою...Анатолій Дністровий
напевно це найважче...Анатолій Дністровий
хто тебе призначив критиком часу...Анатолій Дністровий
Завантажити

і розповідають у нас!»
Бачив пустелю, а уявлялося: «Ой у нас, на Вкраїні, так там усюди сади квітують!»
Чув плач знедолених людей, а згадувався дитячий сміх — згадувався ще з дитинства, і здавалося, що українці тільки те й уміють, що сміятися...
І от він приїхав додому. Першим стрів його шинкар Лейба, якому нема ніякого діла до того, що ти вимріяв у муках тридцятирічної недолі. А потім — кілька зарозумілих польських панків. І аж потім — Сугаки.
Він заскочив туди на якусь лише годинку — збрехав графові Олександру, що сюдою — найкраща дорога до Києва...
Треба ж було ото статися, що граф Олександр і його супутники в'їхали в село якраз у ту годину, коли там ховали якусь бабу.
Двоє чорних волів з білими зірочками на лобі тягли сани, на яких лежала домовина з висохлим бабиним тілом. А за саньми йшов не такий уже й великий гурт людей. Найпередніше дибав сивий, як місяць, дід з шаленими очима, за шворки було прив'язано йому циганського бубона, і обрубаними майже по лікоть руками дід бив-вибивав по бубону, реготався беззубим, як у немовляти, ротом, реготався — і сльози, мов іскрини, бігли по його щоках.
Вершники зупинили коней, спішилися і, знявши шапки, стали обіч дороги.
Петро вдивлявся в лиця — обсмалені сонцем, поорані зморшками, обчухрані вітрами — напружувався, мов зорець на щоглі корабельній, щоб пізнати хоч кого-небудь... І — не пізнавав. Ішли якісь чужії люди, що не знали його, Петра Скрипника... І він тих людей не знав. Але ж це були його земляки, його сугачани...
— Кім бу? 88 — запитав він пошепки в людей, забувши, що це — рідний край й що тут треба говорити по-рідному.
Ніхто нічого не сказав. Усі йшли мовчки. Ніхто не плакав. Тільки десь там, попереду, вибивав у циганський бубон старий-престарий дід.
Нараз схлипнув хтось позаду, і Петро почув плаксивий голос, який, перериваючись і затинаючись, став виводити:
— Ой же господи мій милосердни-и-ий...
Та й сестричко моя рідне-е-е-сень-ка...
Та й чого ж то ти закрила свої очень-ки-и...
Та й вони ж тепер не бачать ні ясно-о-го дня...
Та ще й темно-ої ні-і-іченьки...
Жінка замовкла, мов їй не вистачило повітря. Петро підвів голову й побачив сухі й пекучі, мов перець, очі, білу-білу хустку на голові й пасмо сивого волосся.
— Хто це? — прошепотів він.
Люди німували, наче змовилися не казати чужому чоловікові жодного слова.
Ось уже пройшли останні...
— Не к добру така стріча, — промовив, відкашлюючись, Йован.
— Поїхали далі, — мовби не почувши Йованових слів, сказав Олександр.
Вони посідали на коней і помчали в село. Густа пилюка вибухала пістолевими пострілами з-під кінських копит. Вулиці розкручувалися й розкручувалися перед очима.
«Де ж це було наше дворище?» — шарив-видивлявся напруженими очима Петро.
Все навколо мовби поменшало, змаліло й зміліло... Ось тут, здається, жив Тодор Трагіра, богомаз, за сина якого віддали Устю — сестру Петрову. Так, так, це те дворище, тільки де взялись тут старі яблуні? Ах, як же це він забув, що за тридцять літ будь-яка яблунька постаріє... Десь тут відрубали голову попові — як це його звали? Боже ж ти мій, жив на світі чоловік, загинув мученицькою смертю, а ти, Петре, забув його ім'я... Тут же й Никодима-бідолаху... І Тодорові руки відрубали...
У Петровій голові ожив бумкіт циганського бубона. І Петро ледве не впав з коня...
Чи не богомаз Тодор Трагіра стукає по бубону обрубками рук. Але чому в його очах — безум? Чому він сміється, як дурний Дода — так, здається, звали того бідолаху, якому першому в селі знесли голову, мов галку?
Петро скочив з коня й мовчки подався до хвіртки. Торгонув її — вона зарипіла. З-під хліва озвався собака, задзвенів ланцем, кинувся, давлячись гавкотом, на Петра.
— Кім бурада? 89 — вигукнув Петро і відчув, як йому сухо стало в роті. Стільки літ був у Туреччині й тепер завжди,. тільки-но розхвилюється, переходить на турецьку мову.
— Гей, хоч хто є? — знову вигукнув Петро. І тут, мов після чарівного слова, розчинилися двері й на порозі хати з'явилося дівча років сімнадцяти.
— Добридень, дівчино! — закричав Петро.
— День добрий! — відповіла дівчина.
— Чи не дала б ти води напитися?
— Води? — на хвилину вона мов замислилась. — Можу. Зараз. А чому ви так кричите?
— А що — кричу?
— Та трохи...
І — шаснула в сіни.
— Злазьте, хлопці, — по-турецьки звернувся Петро до своїх супутників. — Зараз будемо пити найсмачнішу в світі воду. Джузеппе, Йован, Олександр зіскочили з коней. Дівчина вийшла з відром і корцем. Зачерпнула води, сполоснула корець, знову набрала й подала Петрові. Той передав графові Олександру.
— Тебе як звуть, дівчино? — запитав Петро.
— Галя.
— А чия ж ти?
— Шлапакова.
— Це якого Шлапака? — поморщивши лоба, перепитав Петро. Він намагався згадати когось із

Останні події

14.07.2025|09:21
V Міжнародний літературний фестиваль «Фронтера» презентує цьогорічну програму
11.07.2025|10:28
Оголошено конкурс на літературну премію імені Богдана-Ігоря Антонича “Привітання життя”
10.07.2025|23:18
«Не народжені для війни»: у Києві презентують нову книжку Артема Чапая
08.07.2025|18:17
Нова Facebook-група "Люблю читати українське" запрошує поціновувачів вітчизняної літератури
01.07.2025|21:38
Артур Дронь анонсував вихід нової книги "Гемінґвей нічого не знає": збірка свідчень про війну та життя
01.07.2025|18:02
Сергію Жадану присуджено австрійську державну премію з європейської літератури
01.07.2025|08:53
"Дикий Захід" Павла Казаріна тепер польською: Автор дякує за "довге життя" книги, що виявилась пророчою
01.07.2025|08:37
«Родовід» перевидає «З країни рижу та опію» Софії Яблонської
01.07.2025|08:14
Мартин Якуб презентував у Житомирі психологічний детектив "Гріх на душу"
01.07.2025|06:34
ТОП-10 книг ВСЛ за червень 2025 року


Партнери