Завантажити

рота й біжачи назустріч Галі.
А обрубком руки показував на балку: тікай, мовляв!
А Галя не могла рушити з місця, дивилася посірілими очима на степ, на чоловіка, що біг до неї та кричав, на вершників, які летіли просто на неї.
Безрукий богомаз повернувся до Галі спиною й підняв над головою обрубки рук.
— А-а-а-а! — заволав він, махаючи своїми страшними цурпалками, аж вершники зупинилися, їхні коні затупцяли на місці, вибиваючи з-під копит сиву пилюку.
Галя мов заклякла. Вона не могла зрушити з місця, гейби хто зв'язав їй ноги. Передній вершник — молодий, красивий, блакитноокий, з синьою, схожою на родимку плямою над правою бровою — скочив з коня й підбіг до Галі...
Упав на землю вузлик, де був свіжий борщ у горщикові, покотилися шмат хліба, цибулина.
Галя кричала, пручалася, виривалася з цупких, твердих, мов залізо, рук турка, але ніщо не допомагало.
Лежав на землі зомлілий від удару кабзою шаблі по голові Тодор Трагіра. На нього ніхто не дивився — дивилися на дівчину, яку ода-баші Селім, тримаючи на руках, ніс до свого коня.

* * *

Після травневого повстання 1622 року орту, якою став командувати Селім, було відправлено до Богданії. Яничари зразу не хотіли йти, але колишній бунтарський запал уже вичерпався, й вони підкорилися.
Місяць ходу — і вони вже на березі Дністра.
Тут, звичайно, знайшлася для них робота. Ходили невеликими походами в ліси — воювати з повстанцями, які часто налітали на села та міста, зайняті турками, і немилосердно били чужинців, визволяли з тюрем закутих у кайдани своїх товаришів, які вливалися в їхні загони, чи ж, перейшовши Дністер, ішли на Україну — на Січ.
Кілька днів тому із зіндана втік молодий молдаванин Йон Кодряну. За ним було послано в погоню аж п'ятеро озброєних до зубів яничарів. І що ж? Чотири вірні слуги султана Мустафи залишилися лежати на березі з простреленими головами, а молдаванин щез за Дністром.
Цього стерпіти не можна було. Орта одержала наказ — негайно наздогнати втікача й скарати найлютішою смертю.
Але де його шукати? Задністрянщина велика... Та яничари були вперті. Вони вже обскакали не одну сотню миль по Задністрянщині. А Йона Кодряну не знайшли.
Отже, залишилося одне — дощенту спалити село Миндру, звідки той Кодряну, а жителів його забрати в неволю.
Ні Селім, ні його воїни не вбачали в цьому нічого поганого. Молдавани були християни, гяури, а гяури — це не люди, аллах визначив їм бути рабами, галерниками, харем-агаси, харем-ханим 92, прислужницями, виконавцями найбруд-ніших робіт. І Селім, і його воїни були певні, що гяури не здатні на справжнє страждання, на справжню хоробрість. Що ж, трапляються і в них військові успіхи, але це через нездарність деяких турецьких воєначальників або ж через те, що хтось із правовірних розгнівив аллаха — і аллах посилає як мсту поразку для воїнів Магомета. Але зелене знамено пророка мусить замайоріти над усією землею, над усім Фарангом 93, над Індією, над Серендіпом 94, над усією Африкою, навіть над тими землями, про які знав капудан-ага Пірі-реїс 95, а також над тим неозорим краєм, що відкрив його для невірних Колумб. Чому мало бути саме так, а не якось інакше — Селім не думав. Він звик так мислити ще в дитинстві, в яничарській школі, він мислить так і зараз.
...Турецький загін повертався назад. Щоб вчинити розправу над селом Миндрою. Але ж іти з порожніми руками було нецікаво. І яничари почали полювати. По хуторах, по невеликих селах ловили гарних дівчат. Цей товар такий же надійний, як і золото та самоцвіти. Оскільки все одно доведеться пустити з димом богданське сільце Миндру, а з його жителями мандрувати аж до Стамбула, то чому б не прихопити з собою ще зо два-три десятки гарних українок, яких можна буде вельми вигідно продати в тому ж таки Стамбулі?
І в цьому Селім теж не вбачав нічого поганого. Навіть навпаки. Адже оце дівча, яке отак шалено рветься, кричить, кусається, не знає, що на неї чекає. З такою красою вона стане дружиною якогось баші, а то й візира. А якщо аллах буде милостивий, то, може, цьому дівчаті пощастить радувати самого султана Мустафу Недоумкуватого... Ні, просто великого султана Мустафу...
Галя відбивалася, як могла: кусалася, дряпалася, плювала в пику блакитноокого турка, — але він був сильний і невблаганний.
На поміч йому підбігло кілька яничарів. Вони зв'язали — ні, не зв'язали, а оповили мотузками все її тіло.
Турок сів на коня. Дівчина відчула, як яничари підіймають її. І от вона вже в руках блакитноокого. Турок був би красивим, якби не був турком. Він чимось навіть скидався на отого чоловіка, про якого Галя згадувала оці дні, — Петра Скрипника. Тільки цей був без бороди, з тоненькими підфарбованими вусами і з синьою плямою над правою бровою.
Вона подивилася туркові простісінько у вічі й крикнула:
— Пусти мене!
Турок мовби не чув.
Галя заплакала від безсилої люті.
—

читати