Завантажити

рану, — наказав Петро. — Хто він, до речі, такий?
— То є славнозвісний граф Лозовицький пан Болеслав. Поблідлого пана Болеслава вивели з карети. Куля італійця, попсувавши дорогий кармазиновий жупан славнозвісного графа, пробила рукав разом з рукою нижче ліктя. З графового рукава текла кров.
— Хто вам дозволив, — українською мовою звернувся Олександр до Болеслава, — отак поводитися з людьми?
— Не розумєм, — відповів, кривлячись од болю, Болеслав.
— Ось я тобі запечу ще кулю в дупу, тоді ти все зрозумієш, — скипів Петро.
— Ну? — нетерпляче повторив Олександр. — Хто вам дозволив отак мучити людей?
— То мої голдовники, то мої раби, — відповів граф Лозовицький. — Що схочу, те й зроблю!
— Шайтан! — аж заскреготів зубами Петро.
— Ваша поведінка не гідна християнина, — гнівно сказав Олександр. — Ви поводитесь гірше, ніж наглядач на галері чи кримський мурза...
— Вони розбійники. Вони втікали на Запоріжжя...
— І це все?
— Цього вже багато.
— Ага.. — Олександр на хвильку замислився. — А що скажуть ваші люди? Розв'яжіть і підведіть їх.
Двоє охоронців пана Болеслава підійшли до пов'язаних і стали їх підводити. Підвівся один — молодий, змучений, виваляний у пилюці. Він, хитаючись, ледве тримався на тремтячих ногах і водив у повітрі руками, мовби шукав опори...
— Ви відплатите за це самоуправство! — просичав пан Болеслав.
— Пане, один хлоп не хоче підводитися, — пролунало позаду.
Джузеппе підбіг до охоронців пана Болеслава, які схилилися над тілом, розпростертим на землі. Це був хлопець років тринадцяти. Його очі були заплющені, губи міцно стулені.
Джузеппе дістав баклагу і, з зусиллям відкривши рот нещасному, влив йому трохи вина. Це допомогло. Хлопець розплющив очі, потім сів, спираючись на обдерті руки й заплакав.
— Сеньйоре Олександр, — почувся голос Джузеппе, — третій чоловік — мертвий.
Олександр мовчки зняв капелюх.
Петро відчув, що йому наморочиться в голові від шаленої люті. Господи, боже мій, оце тобі й Україна! Мало їй турецьких наскоків, мало їй іншої біди, так от маєш — ще й польські пани!
— Ану, Йоване, відійди! Я зараз йому в черево кулю зажену! — вигукнув він.
— Петре! — пролунав твердий голос Олександра. — Не чини самосуду.
— Та ж це звір, а не чоловік!
— Петре, я наказую!
Олександр під'їхав, подивився на мертвого селянина.
— Як же це сталося? Він же біг...
— Не знаю, — відповів старший бранець. — Нас тягли верстов з десять отак, а може, й більше...
— Як звали його?
— Данило Клименко... В нього жінка й троє дітей лишились...
— За що ж то вас так?
— Не витерпіли панської сваволі. На Запоріжжя тікали... В нас багато хто тікає, бо несила... А коли піймають, то сам граф сідає в карету і тягає отак чоловіка по шляхах, аж доки той богові душу не оддасть...
— А вас же як звуть?
— Мене — Максимом Балабаєм, а його — Яремком Ціпуриною. Хлоп'як іще, а і його не пожаліли...
— Так, так... Ваше село далеко?
— Та далеченько... Я сяду, а то щось ноги не тримають... Олександр замислився. Щось треба робити з покійником. Не залишати ж його на шляху...
Петро сказав півголосом кілька слів по-турецьки. Олександр гірко всміхнувся.
— Ви, графе, йдіть додому пішки, — сказав він. — І дякуйте богові, що ми вас отут не застрелили. У карету покладемо вашого хлопа, вами ж замученого. І нехай стангрит його відвезе. Ваші два селянини поїдуть з нами — вони гідні бути вільними людьми. Вважайте, що я їх тут у вас купив. Ціною вашого негідного життя. Ми забираємо й трьох коней. Все.
— То є розбій! — верескнув пан Болеслав.
— Ще одне слово — і моя куля зробить отвір у вашому череві, пане граф! Встати! — заревів Петро. Граф Болеслав, тремтячи, підвівся.
— Бігом додому! Бігом, бігом, пся крев! — І щоб жодного слова! — крикнув Петро.
Ноги в графа Болеслава дрижали, але він намагався бігти.
— Борше, борше! — гукнув услід Петро.
Товстий, огрядний, переляканий польський граф біг не озираючись.
Граф Олександр сидів на коні й перебирав пальцями гриву. Йому не хотілося дивитись на ганьбу польського графа. «Ні, ми взялися не за свою справу, — подумалося йому. — Граф Лозовицький, звісно, варвар, але це його селяни і він може з ними робити, що хоче...» А другий голос підказував, що Петро має рацію...
Думки Олександрові перервав чийсь крик. Він підвів голову й побачив, що Яремко Ціпурина підвівся й, хитаючись, побіг услід за графом Лозовицьким.
— Ти куди ото, малий? — гукнув услід Петро. Але Яремко вхопив палицю і, махаючи нею над головою, став щось гукати, захлинаючись від сліз.
— Ану, назад! — гримнув граф Олександр. Але Яремко мовби й не чув, що йому гукали.
— Та нічого страшного не станеться, — сказав по-італійськи Джузеппе. — Хай влупить кілька раз по литках. Дуже гарно

читати