Завантажити

Я знизав плечима.
— Вже нема людей, що можуть організувати народ,— додав Ілля.
Я назгортав купу трісок в протилежному кутку ґанку і, сівши, зустрівся з пильним поблискуючим поглядом Іллі.
— Скажеш — ні? — спитав Гордій.
— Що ти вимацуєш? — запитав я навпростець.
Ілля, мов з переляку, здригнувся і нахмурився.
— Щось мусимо робити, Прокопе,— сказав він після хвилевого вагання.— Поляки нам показали приклад. Треба організовуватись, щоб не дати людям зневіритись.
Я похитав головою. Гордій невдоволено поморщився.
— Мені здається, що можна б і з комуністами робити один фронт,— додав він.
А вранці наступного дня до мене в нову хату прийшов за дорученням Гривастюка Іванчук. Не церемонячись, дістав з війтової папки документ і похмуро ковзнув по ньому очима.
— Штраф за зловмисне пошкодження військового об'єкта. Я перечитав постанову повітового суду.
— Якщо спробуєте ухилятися від сплачування, вас заберуть на примусові відробітки.
— Заарештовуйте,— сказав я байдуже.— Таких грошей, про які тут мова,— я потряс перед його носом постановою,— у мене не буде ніколи.
— Діло ваше,— з посмішкою відказав Іванчук.— Мені було велено попередити.
— Іди з очей! — сказав я, не в силі звладати з собою.
— Но-но! — погрозливо підняв руку Іванчук.— Ви не дуже... Ми вам нагадаємо, як ви побили поляків на Лісничівці.
— Геть! — Заточившись, я позадкував до сходів, опустився на дошку, тремтячими руками почав скручувати цигарку.
Надійшла Марина. Ми довго радились, нарешті вона сказала:
— Прокопику, тікай з села. Тут — смерть. А в світі, може, збережешся.
Вночі, перекинувши через плече торбинку з сухарями, я рушив до Залісся.
Ішов лісом, силкуючись зібратися з думками, але мої намагання ні до чого не привели. Я більше не вмів чесно розмовляти з собою навіть у тій мірі, як розмовляють з руїною. Усе було втрачено. Я передчував, що ніколи не ступлю на перехрестя доріг за Колобродами. Земля, котру я не за своєю волею покидав, здавалась мені ворожою пусткою, а там, куди я вирушав, були темні невідомі нетрі. Народжений від старовинної і до неймовірного сучасної тріади — війни, недуги й голоду, я, куди не робив крок, усюди чув жахливу колискову цієї тріади: вона співала про смерть.
У Заліссі при таємничих вогнях ліхтарів залізничники формували поїзд із покинутих січовиками платформ і товарних вагонів. Коли поїзд рушив з місця, я в останню мить, ніби кимсь невидимим підштовхнутий у бік, стрибнув на тамбур відпливаючого вагона.
У Львові мене зненацька захопив кремезний вусатий провідник, лагідна байдужість якого викликала в мене підозріння, бо мені здавалося, що за мною весь час стежать і ось-ось підійдуть з наручниками.
— Ви з нами в Польщу? — звернувся залізничник. Від його запитання у мене пробіг мороз по спині.
— В Польщу? — перепитав я.— Ні, я ліпше зійду у Львові. По-своєму розцінивши мою розгубленість, залізничник усміхнувся і подав машиністові сигнал рушати. Піднявшись на тамбур, він окинув мене співчутливим поглядом, а я мимохіть скорчив усмішку бродяги. На секунду в мене виникла думка розшукати Повсюду-Завадовича. Йосип не пішов за Збруч, я міг у цьому заприсягтися. Він навряд чи виїжджав зі Львова після того, як місто потрапило до рук польських офіцерів. Мабуть, сидів у комфортабельних покоях і, обклавшись газетами, писав спогади про одіссею державного секретаріату. Якось перед втечею з дому я надибав на глечику клапоть газети з наказом Петрушевича:
«Зважаючи на Найвищу раду держав Антанти, як представника сил, які мають впорядкувати Європу, наказую українській армії перейти Збруч на велику Україну проти більшовиків. Таким чином, даємо доказ, що ми мали і маємо протибільшовицьку орієнтацію». Йосипові є про що писати. Уявивши собі його одутлувате полискуюче обличчя на тлі синього оксамиту крісла, я відмовив собі в щасті побачення, одразу відчув полегкість і попростував на Личаківку до Покутського.
Старі прибирали в кімнаті. Майстер дивився на мене здивованими очима і схлипував схвильованим, здавленим смішком. Витерши рушником руки, він ступив назустріч, смикнув себе за вуса і гукнув до дружини:
— Постривай, стара, гляди, хто прийшов.
Я обох поцілував.
— Яким вітром, Прокопику?— запитав майстер.— Лагодь, стара, що-небудь на стіл,— звернувся до дружини і взяв мене за лікті.— Як же ти так?.. Негадане. І не написав...
— Так уже трапилось,— відказав не своїм від зворушення голосом.— Покровителі витурили з села. Покутський вмить посерйознів і засмутився.
— Ти хочеш сказати — визволителі? — Він гнівним жестом махнув на вікно.
— І свої, і ці.
— Ну, сідай, розкажи до ладу.
Я коротко оповів, як Гривастюк вилами двох урядів приколов мене до землі. Покутський сплескував долонями і бурмотів: «Ах ти, бестія!», «Ти дивись!», «Ну й сволотник!» Очі його погрозливо блищали, на обличчі появився вираз муки. Кинувши погляд на накритий стіл, він махнув рукою.
— Після цього й чарка не мила.

читати