Завантажити

ник, він сказав з посмішкою:
— Гумор цілком залежить від нас, пане професор. Що - що, а це у нашій владі.
Кривов'яз кивнув і став розчісуватися перед надщербленим дзеркальцем. Над дзеркальцем поволі пересували» тіні від ґрат. Самі грати знаходилися глибоко в ніші віконця, їх не можна було побачити, навіть ставши на табурет. Вночі тіні не рухались — проти вікна, мабуть, висів ліхтар. А вдень повзли по стіні, хтось вуглем поробив знаки, і тіні оповіщали арештантам: «Наглядач несе воду для вмивавання», «Почали роздавати баланду на сніданок».. На двох метрах муру вклався весь тюремний розпорядок.
Грушевич чекав, щоб професор відійшов од дзеркальця, думаючи: «Ми живемо тільки тінями...».
Після сніданку вони порозсідалися на матрацах грати в шахи. Фігурки були виліплені з хлібної м'якушки колись, за ліпших часів, коли в'язням видавали хліб. Трохи згодом наглядач кинув до камери сувій польських газет. З першої, же прочитаних уголос заголовків почалась, як і щоднини запекла суперечка. В'язні спалахнули в присутності газет і очима, й обличчями і горіли тривожно, як сторожові вежі в степу перед наближенням орди. Газет чекали мовчки, неспокійно Коли наглядач відчиняв двері, всі насторожувалися, мов дикі кішки, і кидалися на згортки. А газети були дворічної давності...
В центрах воєводств і в повітових містах гарнізонами стояли польські війська. У Галичині польські вожді вербували джур з колишніх місцевих партій. За республікою вже зникли і дим і нитка... А в камерах точилися політичні дискусії про тактику державного секретаріату і стратегію Антанти.
— Послухайте, що пише Пілсудськяй,— забігав з газетою по матрацах Григорій Кмич.—«Русини і більшовики, які до цього часу воювали між собою, тепер порозумілися, щоб атакувати нас».
— Брехня! — заревіла камера.
На стіні тремтіли тіні від ґрат, тремтіли губи і руки, під стелею гойдалась мішанина охриплих голосів. Нарешті, почали пробиватися окремі репліки.
— Вони не мають приводу почати війну з республікою.
— Світ проти цього грабежу.
— Вільсон — твереза людина. Вільсон посилає дипломатів перевірити версію Пілсудського.
— А «Покутський вісник» пише, що республіка продається Польщі...
Не брав участі в цих оргіях Кривов'яз. Якось Грушевич запитав, чому він не читає газет.
— Соціальним спіритизмом не займаюся,— відказав професор.
Він задумливо стежив за іншими і наче милувався. Одного разу, коли суперечка мало не переросла в бійку, він пробурмотів:
— У тюрмі ач які гарячі! Тут їм нічого втрачати. Тут нема надії. А на волі мовчали б.
Переважно оргії закінчувалися тим, що арештанти підсідали до професора і вимагали його думки. В такі хвилини їх цікавила не істина — їм треба було почути спокійний голос, щоб самим втихомиритися.
Професор бачив, що вже всі втомилися і зараз звернуться до нього. Та Грушевич роздув ще гострішу перепалку. Мова зайшла про просвітянські громади. Чи дозволять їх поляки?
— Не дозволять.
— Мусять!
— Дурниці!
— Ти, видко, хочеш, щоб не дозволили.
— Йолоп!
— Хам!
— Запроданець!
— Від йолопа чую!..
Сякалися. Кашляли. Нервово скручували цигарки. Сварка всім остогидла, та ніхто не хотів поступитись, прикусивши язика. Вгомонилися лише тоді, як Грушевич повернувся до того ж, з чого почав: що громади розпалися де через заборону; більшість їх складу в тюрмах. Тепер навперебій заговорили, що їх повинні випустити на волю. Влада не втримається без місцевих кадрів, найактивніших представників громад. Усі відчули себе молодими і сповнений устремлінь...
У житті накопичилося стільки диких, як на здоровий розсуд, засобів впливу на людей, що з них, за поодинокими винятками, щодня можна, як із глини, виліплювати щось інше. Тому такого поширення набрала торгівля ідеалами,! і величезні маси народу час від часу безоглядно поринають у багно фанатизму. Хто був у камері, кожному раптом стало ясно, що без них не зуміють обійтись, їм хотілося думати, що уряд їх спеціально ув'язнив, аби зберегти, адже на волі навісніє голодна смерть. Лиш досвід предків — страх — стримував готову істерію рабопоклонства. Цей самий страх зіграв з ними жарт, коли прийшло звільнення.
Серед ночі в коридорах появилися наглядачі і, повідчинявши камери, гукали:
— Виходь! Виходь з речами!
Вони стікалися в тюремний двір. Якийсь недолугий дідусь кричав:
— Воля, панове!
— Провокація,— прошепотів професор.
Хтось знайшовся:
— До камер підводять труби. Заженуть назад і пустять гази.
— А ворота — навстіж,— злякано мовив Тодосій.
— Там, певне, поставили кулемети,— голосно продудонів Грушевич.— Лишень висунь голову!..
— Треба перевірити.
Хтось відокремився од натовпу. Грушевич поволік за собою Тодосія. Крадучись, попід муром рушило ще кілька чоловік.
Грушевич ліг на землю і виштовхнув за ворота клунок з пожитками. Тихо. Тоді він виглянув на вулицю і оторопіло рикнув:
— Утікай. Доки не пізно!
До світанку

читати