Завантажити

осадників уже була створена повітова управа, і доходили чутки, що в Колобродах розташується прикордонна сторожа. На буковинському березі Дністра румунські солдати поквапливо будували укріплення. Польські загони мали прибути в дня на день. Якось Ілля Гордій, якого швидше відпустив тиф, ніяково усміхаючись і ховаючи під. набряклими повіками позеленілі білки, повів на мене атаку.
— Ми й не здогадувалися, що зунрівська влада тримається на волосинці,— сказав він.— Ми думали, що коли фронт по Сяну, то Львів мусить здатися. Але польська армія мала коридорець уздовж залізниці а Перемишля, і до Львова весь час прибували свіжі сили і продовольство. А стрільці не одержували підкріплення. Навесні Петрушевичеві вдалося перерізати коридор, та Львів уже не було кому брати.
У голові не зовсім прояснилося після .гарячки, і бесіда мене стомлювала. Та Гордій до чогось мене підводив і гудів, як млин.
— Ти колись казав, Прокопе, що уряд ЗУНР не той, який потрібний Галичині, аби гарантувати від нової окупації. Але посуди: у лютому Антанта надіслала державному секретаріатові ультиматум з вимогою скласти зброю або йти на більшовиків. Ультиматум не прийняли. Тоді з Франції сюди перекинули армію Галлера. Петрушевич робив усе, що було можливим.
— Не знаю,— мовив я роздратовано.
— Правда,— вів своєї Ілля,— більшовики пропонували йому мирний договір. Але в нас багато хто гадав, що більшовики — тимчасова течія. Та були й такі думки: нехай Україна буде комуністичною, але сукупною. Може, Петрушевич дав маху. Пам'ятаєш, на селянському з'їзді в Станіславі всі делегати виступили проти нього? Він відмовився од переговорів і тим самим перешкодив сполученню червоної Росії і червоної Угорщини; революцію в Угорщині задушили, а тоді приборкали Галичину. Тут надвоє гадати.
Гордій зітхнув і скрутив нову цигарку.
— Ходімо на сонечко,— сказав я, спускаючи з ліжка ноги.
Надворі кошлатив листя на ясенах злегка схвильований і задиханий перед приходом осені серпень дев'ятнадцятого року. Марина з Левадихою і з дітьми пішли в поле по бур'ян. Під стіною сохло кукурудзиння і піняве лушпиння з качанів. Я розглянувся по оборі і сіпнув Гордія до хвіртки — захотілося навідатись до своєї хати.
— А ти знаєш, чого я сумнівався? — запитав я, коли ми вийшли на вулицю.—Я одного ніколи не міг вибачити: Габсбурзька імперія розпалась, я, солдат її, добираюся з фронту додому, а у Відні старі дипломатичні баби домовляються з тінями від трону про передачу влади в Галичині. За три тижні змінилося три вожді, які керували обороною Львова: Вітовський, Коссак і Стефанів. Не вмієте, сидіть та попивайте каву. Вони ж, мало того, навперебій галасували, що всі невдачі через комуністів. Усю молодь, яка могла повернути хід історії, називали комуністами.
— А торік ти про це недобалакував,— закинув Гордій. Ми наблизилися до хати і дерев'яними східцями піднялися на ґанок, стали біля незаскленого вікна на Дністер. Ріка бігла собі кудись, мов нічого не сталося. На затіненому тополями буковинському березі румунські солдати копали траншеї, у виярку на тлі неба лопати вихлюпували маленькі фонтани землі, і схоже було, що рвуться шрапнелі. Не без обопільної домовленості розділивши галицьку землю, сусіди не довіряли один одному. А галичанам залишалося нарікати на самих себе.
— Будеш закінчувати хату? — запитав Гордій.
— Так.
— Якась неясність довкола...
Я в душі посміхнувся. Щось намисливши, Гордій не відчував певності. Я знав, що він буде мене марудити натяками і притиками, поки в суперечці не висмикне десяток жил і не вибере ту, яка йому потрібна.
— Мені аж тепер стало ясно, як поляки все добре спланували,— мовив він.— Від Львова до найменшого хутора — всюди мали організації. Стрільці не встигли виїхати, а вони вже створили управу.
Він нагріб купу трісок і сів. Протерши мізинцем око, пильно подивився на мене, зітхнув і чи з жалем, чи з спокійним захопленням сказав:
— А галицька армія два рази здобувала Петлюрі Київ.
— У тому, що галицька армія перейшла Збруч, дуже довго буде відчуватися трагедія краю,— відказав я.
Гордій хворобливо скривився, і мені здалося, що він почне заперечувати, проте оскал на його знекровленому тифом обличчі несподівано розплився широкою усмішкою.
Вільно, поблискуючи, мов прощаючись, біг мимо очей Дністер. На буковинському боці на тлі голубого неба у видолинку вибухали фонтани землі. До ріки городом зійшла молодиця в підіпненій спідниці — десь, видко, прала в садку, зачерпнула коновкою води і, не глянувши на цей берег, знову щезла між соняшниками.
Дністер холодно поблискував на сонці, як злі сльози. Мене раптом осяяло, що стихія війни теж прокидається за якоюсь дивною логікою. Узяти хоча б мій бункер. Він австрійцям не придався, зате був потрібний республіці. Либонь, усе в житті так побудовано, що людська енергія не може пропасти.
— Я так думаю,— перервав мої гадки Ілля,— що треба не менше двадцяти років, аби тут знову зворохобилися, як у вісімнадцятому.

читати