Завантажити

Прокопику.
— Бабаки тут ходять?
— Це не твоя журба. Підпою.
— А де дінешся з касами?
Микола нетерпляче знизав плечима.
— Потім ще раз обдивлюся,— пообіцяв я.— Та не надимайся, як соборний диригент. Кажу, що подивлюся.
— Гаразд.— Микола засміявся.
— Не тішся, ось дибає Грушевич. Аж руки потирає, що спіймав тебе.
— З камер лиш фанатики виходять з менше надвердженою психікою. Пересічні люди між чотирма стінами стають рабами почуттів, на яких, мов на казкових конях, вириваються з пут відчаю.
«Так, так,— подумав я.— У спеку кожний затінок — порятунок».
 
Якось на пошті я прислужився польському жовнірові, написавши йому листа до матері. Розбалакались, і солдат мені сказав, що в його полку потрібні слюсарі монтувати систему парового опалення. Я мало не підстрибнув. Не гаючи ні хвилини, поїхав з Віктором Живецьким — так звали солдата — в казарми. Командир полку погодився прийняти, бо моя робота обходилась казенній касі майже запівдарма: мені платили продуктами і по дві марки на тиждень. Через день я ублагав полковника взяти Покутського. Ми з Покутським монтували труби, після роботи я писав Живецькому листи і під вечір з тимчасовим посвідченням спокійно повертався до Корняктового льоху.
Цього разу Живецький чекав мене біля воріт, весело потиснув руку.
— Пане Повсюдо, ви зможете сьогодні затриматися? Відписала Ванда.
У зорі його штормив тріумф: «Ми переможці, пане Повсюдо!..».
Він не встиг освідчитися дівчині до армії і ніяковів, хвилювався. На хвилину покинув мене і прибіг з фотокарткою дівчини. У неї було гарне опукле чоло, розчесані з боковим проділом і короною заплетені навколо голови коси, тонкі, злегка вигнуті брови, глибоко посаджені, але щирі очі, маленький рівний носик і цнотливо, пелюстками складені губи. В рисах обличчя цілий лан невинності й ненадчерпнуїої ніжності. Я уявив собі, що це моя сестра, з котрою розлучився в дитинстві й мав незабаром зустрітися. Слова самі попросилися на папір.
— Може, завтра, Вікторе? — запитав я. Живецький засмутився. Він дивився такими сповненими подиву очима, що все здавалося недоречним.
— Якщо вам ніколи...— Він хотів усміхнутися, але смуток спотворив усмішку, як натяк на близьку смерть.
— Завтра ж ти на місці?
— Так. А післязавтра стаю на вахту.
— Патрулем чи на пост?
— Патрулем.
— Попросись до ратуші. Я мешкаю поблизу, і ми змогли б складати листи всю ніч.
— Я скажу капітанові Сідлецькому.
— То післязавтра?
— Добре.
Солдат бігцем на радощах рушив до казарми. «Щастя же Павлюкові»,— подумав я.
Покутський уже був на місці. Він і сьогодні мав для мене новину.
— Мій сусід,— повідомив він,— десь роздобув російську газету. Там реквізують фабрики й банки. Прибутки призначаються народові. Письменник,— Покутський називав письменниками всіх, хто підписувався під статтями,— додає, що такого світ не знав.
—Уряди змагаються в піклуванні про громадянство, — сказав я, згадавши недавнє розпорядження польських властей зменшити податки в зв'язку з розрухою.— Закон видали і посилили конфіскаційні банди.
— Ні, Прокопе. Ленін виконає, що обіцяє.
— Чи я проти того, щоб людям жилося ліпше?
— Як ваша комуна?
— Грушевич привів якогось професора.
— Візьмеш і мою пайку. Ми зі старою заклали на місяць запасу.
— Професор мені сподобався,— сказав я.— Грушевич розповідав, що він закінчив Віденський і Краківський університети, вів кафедру філософії у Львові, знає безліч мов, а від Грушевича немає порятунку. Почав проповідувати на вулиці. Дивись — трясе гриву поруч з якимсь пузанем, то веде під руку панянку або й польського капрала.
— В нас ніколи не бракувало обдарованих людей, та недолугість духу зводила на манівці. Почисть шурупи... Мудрі й талановиті люди в нас умирають од сухот, у самобичуванні й сумнівах. А знаєш чого? Бо силкуються вирвати дрібничку, вважаючи це великою політикою. А тільки дадуть по руках — і нема чоловіка. Або зрадив, або манія з'їла... Не так уже старайся. Потри трохи, аби припасувати.
— По-вашому, ця хапливість приводить до гірших наслідків, ніж сердите мовчання?
— Я цього не казав, але що правда, то правда: в нас уміють з водою вихлюпувати дитину. Ну, та це старожитності. Тут нічим не поправиш — ні мовчанням, ні укусамию
«Так закінчуються всі розмови. Втома. Загальна втома».
— Нашою пасивністю завжди користувалися баламути,— сказав я вголос.— Тільки зведеться покоління — і розпсотили. Загинемо, як тури.
— Не мели дурниць,— розізлився Покутський і роздув ніздрі.— Наріж різьбу.— І кинув мені на верстат залізяку.
— Допоможіть виламати один хитрий замок,— сказав я., Покутський не підводив голови. Я закурив і став біля вікна. На подвір'ї шикувалися солдати. Взад і вперед походжали офіцери, чекаючи командира полку. Кудись на грабіж збираються. Воно кинути б оті теревені до біса, але ж навколо безвихідь. Знаю я у Львові півтора десятка людей — ні у кого нема

читати