Завантажити

Забери, стара, наливку.— В кутиках його очей зібралися болісні зморшки.— Що ж це діється? Не вір своїм, не вір чужим. Кому .тоді вірити?.. А ми сяк-так перебиваємось. На ріденьких борщиках, на городині. Вже забули, як хліб виглядає. Стара он як-подалась. То йди посьорбай юшки. З дороги тепленького хочеться.
Я зиркнув на східне вилицювате обличчя майстрової, що посіріло і взялося довгим пухом од недоїдання, і мене огорнув жаль до цієї доброї і мовчазної жінки. У її лагідних очах завсіди ніби світився ранок, а тепер вони так запались, що з них годі що-небудь вичитати. Покутський так само змарнів, постарівся, чоло ніби осіло, вуси, якими він завжди пишався, загострювали і спотворювали обличчя.
— Може, вип'єш? — кивнув він на плящину.— Ми тримаємо замість ліків. Міць має... Пригуб і ти, стара, задля такої оказії.— Він налив у чарки по наперстку густої, майже чорної рідини.
— Їжте, Прокопику,— тихо мовила майстрова. Потім протягом трьох днів я не почув од неї жодного слова. А з Покутським ми переговорили про все на світі. Я помітив, що розмови про знегоди нас стомлюють і ми ними надокучили один одному. Це й природно: виходу не було. Балачки діяли на нерви як хміль і викликали огиду. Третього вечора з будиночка Покутських мене виполошили поліцаї. Підночовував у Стрийському парку. Досвіта на горбку між липами нестямно заголосила якась божевільна.
— О-га-га-га! — моторошним великоднім калаталом заплескало між стовбурами.— О-ха-ха-ха-ха!..
Я вибрався на вулицю в околиці Франкового будинку. На протилежному боці, нудьгуючи, походжав поліцай, ще одна тінь стовбичила нижче, на повороті. Поліцай, який прогулювався, недбалим жестом поманив мене до себе. Простягнувши руку, він потер пучками великого і вказівного пальця.
— Документи?
— Не маю,— пояснив я по-польськи.
— Moze skonczyszz tymi zartami?23
23 Може, перестанеш жартувати?
Мене врятувала бездоганна польська мова. Та на майбутнє я вирішив знайти собі яку-небудь щурячу нору...
 
Грушевич намагався зробити ввічливість прапором нашої комуни. Після тюрми він проповідував ідею всеосяжного гуманізму. «Дякую» і «прошу» лилося з вух. На всіх, крім Тодосія і Кривов'яза, Грушевич дивився з докором, ніби ми навмисне уникали, тюрми, щоб не відчути туги за культурним ставленням. Павлюк спробував було його напоумити, але це не помогло, а тільки пошкодило: Грушевич, як сектант, благословляв Миколу при кожній нагоді. Побачивши Грушевича на вулиці, ми старалися прошмигнути кудись у підворіття і перечекати, поки він пройде. Але він щоднини встигав провести кожного з нас під руку і намозолити слух повчанням.
— Світ почне нас шанувати тільки тоді, коли ми станемо високовихованим народом,— виголошував він.— Почуття братерства — ось що нас врятує.
І вижидальне поглипував, мружився, енергійно стріпував сивіючими патлами.
У нього була блискуча пам'ять. Він знав, що кому казав, і двічі не повторював одне й те саме. Мене він примусив повернутися до нашої першої розмови в Тернополі.
— Не забули моєї сентенції про совість, пане Повсюдо?— запитав він, з тривогою вивчаючи моє обличчя.
— Ні,— відповів я.
Грушевичів погляд потеплів, очі од зворушення навіть злегка затуманилися сльозою.
— Правду кажучи,— вирішив він винагородити мене,— я спершу було допустився помилки, подумавши, що ви маневруєте то мовчанкою, то несподіваними вивертами, аби набити собі ціну. Але, розміркувавши, я зрозумів, що він серйозний чоловік, навчений обставинами життя ховатися, як артист. Це непогано, Прокопе. Довірятися кожному стрічному не треба.— Зробивши паузу, він додав: — Мені однаково. Я вже небагато встигну зробити. До того ж серцем чую: мене чекає тюрма. Ще день, ще два...
Поки не ратував за любов до ближнього, він говорив розсудливо і викликав співчуття. Та в агітаціях був такий настирливий і потворно бридкий, що не було сили витримати. Якось я прийшов трохи пізніше і застав комуну, розділену на два табори: з одного боку Грушевич, з другого — всі хлопці, включаючи Кривов'яза і Тодосія. Треба мати певний талант, щоб так остогиднути. Вранці Микола розбудив мене і, з відразою киваючи на сонного Грушевича, покликав на вулицю.
— Ходи звідси, ну його до біса. Встане, знов заскиглить.
— Що сьогодні робиш? — запитав я Павлюка.
— Що роблю?— Микола зморщився, ніби не міг розібрати, чого я від нього хочу. Мені, між іншим, завжди здавалося, що він собі щодня видумує якесь заняття, аби, як кажуть, слава не пропала.— Перейдемо на той бік,— запропонував він.— Покажу дещо й хочу порадитись.
На розі вулиці Микола зупинив мене і показав на старовинні залізні двері.
— Твої свердла візьмуть їх?
— Кувалися, мабуть, ще при Данилі Галицькому.
—За ними конфісковане устаткування з друкарень. Я маю намір забрати шрифти.
— Я до них не наважуся підступити з свердлом,— сказав я.— Двері кували ювеліри. Глянь, які тендітні пелюстки, грона, зірки. Це історична пам'ятка.
— Гріх на мою душу,

читати