Завантажити

одиноко почуваю себе на цій незрозумілій чужині...»
Якщо Живецький звелить прочитати листа, я йому щось зімпровізую.
«Народ тут непевний, ми ходимо по вістрю ножа. У Львові щодня стрілянина, когось убивають, ріжуть, розпинають. Ми вже поховали багато наших жовніриків...»
Я пишу на польській мові. Іноді мені не вистачає слова. Шукаючи його в пам'яті, дивлюся на сповнені подивом Вікторові очі. В них мені ввижаються всілякі жахи, і я не ладен себе стримати, аби не змалювати їх з найменшими подробицями. Ванда зомліє. А мамочка її розбубонить усьому містечку, який лютий, озлоблений край Галичина.
«Тут, Вандзю, голод і пошесті. Немає роботи. В нашому уряді сидять віслюки, якщо вони думають, що тут можна нажитися».
Скажеш це саме словами — не так пройме. А на письмі звучить, аж любо серцю. Для вигляду перечитую Вандину відповідь. «Я не сподівалась, що ви до мене напишете. Я зворушена вашими побажаннями». Той лист розбудив уяву, а цей впаде на неї вихором. Байдуже, цим куріпкам навіть до смаку, коли перед ними скаржитися на долю.
«Єдине мене тримає: надія, що Ви думаєте про мене».
Під стелею дзижчала муха. Голосно дихав Живецький, нагнувшись над столом.
Я виніс за двері недокурок. Тихо, озерне плесо ночі, весела сходинка в світлі ліхтаря. Я повернувся і дописав:
«Я мрію про Бещади і Тарніцу, Вандзю».
Я ще тримав у руці перо. Раптом: голоси, метушня, приглушений уривчастий свист. Живецький схопив з-під стіни карабін і кинувся до виходу. Я знав, що на такий випадок його будуть підстерігати Миколині товариші.
— Стій, Вікторе!
Наздогнавши його, я повернув за плечі до себе і ногою причинив двері.
— Пусти! Пусти! — пищав він. Я відпустив його і став біля дверей.
— Одійди, пся маць!
— Ти чого? — Я засміявся, але серце в цю мить огортав жаль.
— Одійди!
Він підняв карабін. Дзінь-дзінь!..— задзвонило у вухах.
Вулицею з тріскотливим торохтінням промчала підвода, виразно чулося полускування бичиська. Я став боком до дверей, прислухаючись до стихаючого гуркоту коліс. Коли я повернувся до Живецького, він, запінившись, трясся на кріслі за столиком, звісивши набік голову. Через хвилину його відпустило, він уперся у мене своїми здивованими очима, але подив поступово сходив, натомість у них залискотіла шалена веселість.
«Тепер він вистрелить».
Та ні. Він знову затремтів, мов осиковий лист, і впав грудьми на столик. Я наблизився на нього.
— Пане Живецький!
Його лихоманило, як скупаного пса. Я тихо вийшов. Місто спало. Тоді я повернувся, видобув з-під Живецького листа, вклав до конверта, заадресував.
— Живецький! — покликав я знову.
Він не озвався.
На розі ратуші висіла поштова скринька. Опускаючи конверт, я подумав, що треба Марині послати вісточку про себе. Прихилившись до муру, трохи постояв. Моє тіло обливалось холодним потом.
На Миколу і Покутського налетіло двоє патрулів. Хлопці їх пов'язали і в тому ж таки будинку винесли з зав'язаними ротами на горище. А Живецького довелося забрати до льоху. Він міг мене виказати. Ми поклали його на долівці й очікували, коли він опритомніє. Раптом він затих. Микола не витримав і розбудив Грушевича.
— Хто це? — запитав той, нахилившись над поляком.
— Бачите — людина в біді,— розізлився Микола.— Що з ним?
— Хіба я бог? — відпалив Грушевич.— Огляну, тоді, скажу.
Він довго кукав біля Живецького, щось бурмотів, повертав його то боком, то горілиць, нарешті вже в сутінках світанку втомлено звівся і сказав:
— Нервовий шок.
— Це й без вас видко,— пробурмотів Микола.— Як це довго триває?
Грушевич помовчав, дивлячись на сіру пляму полякового обличчя.
— Кволий здоров'ям,— сказав він, мов розмірковуючи.— Нерви слабенькі... Боюся, що він довго не прокинеться.
— Летаргія? — підхопився на нарах Микола.
— Якщо не подіє денне світло, то він не скоро зведеться. Микола голосно, невдоволено засопів.
— Треба його переодягти,— шепнув він мені згодом.— А загалом йому пощастило.
Так, його мусили б убити. Мене пройняв дрож.
У мурі дратівливо попискували щури. Миколою кидало на нарах. Грушевич метушився по льоху. Я втомлено склепив повіки. Потім, коли я відкрив очі, був уже день, на Миколиному місті лежав роздягнений до білизни безживний поляк. Тепер нас стало восьмеро.
У кутку, приперши посірілого Грушевича до муру, стояв Микола. Він обсипав його обличчя голосним шепотом, погрозливо махав кулаком. Роздивившись, я побачив, що нари порожні, видко, всі, крім Миколи і Грушевича, порозходились.
— Ви що там не поділите? — запитав я. Микола відступив од Грушевича, і лікар підійшов до мене.
— Що робиться, пане Повсюдо?—мовив він зі сталевими нотками в голосі. Губи його набрякли і посиніли від хвилювання.
— Нічого страшного не сталося,— сказав я — Чого ви зчепилися? Ще мало вас біда товче?
— Я цього не подарую! — ще більше наїжився Грушевич.— Ви занапастили невинних людей.
— Заспокойтеся, пане

читати