Завантажити

з-за рогу чорної кам'яниці і йшла попри мури. Вона йшла легко, плавно, трішки випнувши груди під льняною вишиваною блузкою, ледь нахиливши набік голову. Пшеничного кольору довго підстрижене волосся спадало на ліву щоку. В неї були високі пружні ноги, чітко окреслена талія і м'які круглі плечі. Лице було бліде, брови настільки чорні, що виникав сумнів, чи їх не торкався вугіль, очі волошкові. У її ході, поставі голови і в тому, що вона щодня виходила однаково зодягнена, з одним і тим же виразом обличчя, і, нарешті, в тому, що вона кожного разу сповільнювала ходу біля нашого віконця, було щось таємниче. Якось я показав на неї Олексі.
— Нічого надзвичайного,— крізь зуби процідив художник.
Мені захотілося щось розвідати про неї. Я згадав одну ще гімназійну дискусію про якусь — уже забув яку — повістину. Перспективний українець після довгих пошуків національного ідеалу закохався в хутірну дівицю, одружився і почав господарювати. Гімназисти змішали автора книжки з болотом. Хіба мав право українець одружуватися?..
В дійсності так воно здебільшого і бувало, й ті гімназисти голосисті врешті-решт поженилися й розводять діток, але в літературі боронь боже про це згадувати.
Хіба я, українець, можу дозволити собі йти слідом за якоюсь незнайомкою і милуватися її станом?
Було якесь релігійне свято. Я допоміг Олексі винести оберемки хрестів під ратушу, захопився, розхвалюючи крам, і проґавив, коли вона виходила. Я побачив її уже біля віконця. Вона стояла на тротуарі й дивилась повз мене на мур ратуші. Мені раптом стало соромно, ніби вона могла мене знати раніше, ніж я став бувати на ярмарку.
Я пірнув у натовп і, не спускаючи її з очей, пробрався до Чорної кам'яниці. Вона вернулась, минула, мене, не глянувши. Я оддалеки рушив за нею, бажаючи, щоб вона мене вела якомога довше. У цьому нескромному переслідуванні знаходиш якусь насолоду, але я переслідував її лишень як дух таїни, як туманний слід чогось незабутнього. Я обзивав себе дурнем і маніяком, та продовжував іти, не бачачи в рухах її тіла нічого, крім досконалості.
Я б не осмілився заговорити з дівчиною, бо між нею і мною вже щось стало, якась священна завіса, яку я не наважився б підняти, якесь тендітне коштовне плетиво не для моїх замозолених рук. Хвилинами я ще підбадьорював себе, мовляв, це явина, це життя, це земля, проте — марно. Сон брав верх. Я потрапив у сніп світла і перестав розуміти, чи світло йде за мною, чи я за світлом. Тут починалась невідома течія, гра, яка визволяла мене від мене ж самого.
«Ось вона зараз повернеться,— жахався я.— Вона зникне в отому підворітті!..»
Вона зупинилась і стала боком до вулиці. Мені не лишалося нічого іншого, як іти далі.
— Чого ви ходите за мною? — почув я раптом, коли порівнявся з дівчиною.
Я ледь устиг побачити її суворі очі, й поема закінчилась. Я мало не запитав, чого вона шукає біля нашого віконця, але вчасно стримав себе. Попростував до Замкової гори і, сівши неподалік од десятирічних картярів, став стежити, як вони міняться на лиці, відчуваючи близький виграш. Одна пара облич засвічувалась світанком, друга окутувалась тінню тваринної туги.
 
Тодосій був у похмурому настрої, мало не плакав. Він сидів на цеглині спиною до Живецького, обхопивши руками голову.
— Що з тобою? — запитав я.
— Не можу більше, Прокопе.
— Яка ще стіна перед тобою стала? — переждавши трохи, спитав я. В той же час це запитання стосувалося не лише Тодосія: перед нами всіма виросла ворожа кам'яна стіна, що відгородила нас од світу, і ми не можемо себе знайти.
— Треба їхати, Прокопе. Побуду тут ще тиждень і збожеволію.
— Ти посварився з Грушевичем?
— Лікар добрий чоловік. Всі ви добрі люди, але я тут більше не можу.
— На тебе впливає Живецький?
— Ні, Прокопе. Мені однаково, що він є, що його нема.
— Де ти стільки грошей візьмеш?
Тодосій звівся, ступив крок до мене, стріпнув рукою і пішов з льоху.
Невдовзі і я вийшов. В присутності Живецького мені було так, ніби мене замкнули до глухої залізної скрині, куди пробиваються лиш льодяні сутінки. Я поквапливо — це вже була звичка — перейшов вулицю. На будинку Корнякта лежали смуги хворобливості. Він потускнів, заструпився пучками моху, од виразок рябіли колони й гірлянди над аркою. Будинок скидався на недоумкуватого дідугана. Зсунутий портал, аттіковий поверх, фігури короля і рицарів над карнизом кривилися гримасою огиди, доповнюючи враження виняткового розладу, бездушності і нарочитої вульгарності.
Подекуди вже світилося. Я минав мовчазні корпуси фабрик. Колись у них весело поблискували шківи, вимахували коромисла шатунів, захоплено сплескували паси. Підприємства оповивала похмура тиша.
У Візняків, видко, нікого не було дома. Колись вони тримали продуктову крамничку. Візнячка хвалила мене: «Ви чемний хлопець, Прокопе, але не встрявайте в політику. То нещастя. Я знаю, що дає людині спокій. Кажуть, ліпше солом'яна згода, ніж золотий процес».
Я постукав до Покутського,

читати