Завантажити

інтелігентів добрі спеціалісти, але всім бракує культури. Це патріоти мужицтва, наймані плаксії. Народ мовчить, терпить і ненавидить, а інтелігенти скиглять.
— Різке полівіння у свідомих українських сферах,— продовжував гість,— віщує істотні зміни. Польща буде змушена поступитись. Бажано ще ширше популяризувати національні здобутки.
Він розповідав про страйковий рух у Франції, заворушення у Варшаві й час від часу робив кислу міну: «За такої ситуації треба показувати... треба створювати, було б добре, якби...». Потім торкнувся питання про нашу селянську літературу, знову збився на басові партії: «Треба записувати народні говірки... В літературі повинні говорити традиції...»
—- А чи немає можливості,—запитав я,— видати Франкові записи фольклору? Гість спохмурнів.
— Якби ж то добивалися. Збірник, безперечно, мав би успіх.
Я встав нібито відчинити вікно, та, закуривши, залишився стояти і не слухав дальшої розмови. «Якби ж то добивалися!» А ти? Серед української професури в Польщі є люди з світовими іменами, одначе ніхто не добивається, «Біс із ним, автохтоном, коли б не взяли на підозру...» За посади бояться.
— Чого ти так очевидячки виказав неповагу? — накинувся на мене Микола, коли літератор пішов.—Треба бути дипломатом.
«Треба».
— Він і мене знудив,— вів Микола.— Але такі люди потрібні.
— Він потрібен тобі, ти — йому. Щоб не почувати самотності?
— Будь ласка, на мене не поширюй своїх дефініцій. Заглянемо до друкарні?
— Ходімо.
У просторому льоху під стінами стояли шкільні лави, на них — каси з шрифтами. Посередині — друкарський прес.
— Він мене втомив,— признався я Миколі.
— Чого?! — знизав він плечима.
— Прогулюєтеся по ранах, граєте поняттями, які озиваються в душі як виразки. Я розумію, ви цим самим підноситеся духом, але слухати вас — каторга. Тебе з твоїм мозком і з серцем кладуть на кувадло, а ти не смій виявити неповагу. Це що — метод збудження? І не сприймаю настанови на те, що література не повинна готувати купелі з медунок. Розвиток мистецтва відбувався навколо осей: людина — природа, людина — людина, а нині навколо осі людина — суспільство. Лопатою сучасної літератури треба вивертати грунт соціальних умов, а не містифікувати традиції та медунки, запряжені в жалях і тузі. Думаю, лиш так можна розвивати почуття людської гідності. Досить пам'ятників. Люди з лінивою душею завжди вигадують собі богів. Замість того, Щоб показувати людину, пишуть про цвіт папороті, тонкі натяки між рядками перетворюють у…
— Стій, гімназисте! — перебив мене Микола. І засміявся.—.Але в тобі є щось геніальне. Воно химерно переплітається з предковічно темним.
Я завертів корбою преса.
— Кампанелла сказав би, що я тримаю в руці штурвал епохи. Як усе це опошлили...
— Мрію, Проколину, про журнал.
— Візьми мене коректором.
— Та от своїх не переконаю. А сам не справлюсь.
 
Іван Деркачук співав у всіх європейських столицях, близько десяти років був окрасою Варшавської опери. До Львова повернувся в похилому віці під час війни. Свої заощадження він потроху витратив, підтримуючи обдаровану молодь, взяту на облік польською жандармерією і загнану в підпілля, і університетських вчених, які залишилися без посад.
Це була невимовне чуйна людина з енциклопедичними знаннями. Природа зрідка дарує таку пружнострунну душу і такий високий розум. Олекса підійшов до мене, схлипуючи, не в силі що-небудь вимовити.
— Помирає Деркачук,— сказав він, трохи заспокоївшись. Ганиш стояв чорно замислений біля одвірка.
— Підемо, Прокопе?
Я заховав у лахміття на нарах томик Моатеск'є німецькою мовою,— його Грушевич звідкілясь приніс, маючи намір перекласти кілька витягів для Миколи,— і приєднався до хлопців.
Біля кам'яниці, де мешкав Деркачук, ходили поліцаї і переодягнені агенти. Всередину не пускали. Гуртками по п'ять-шість чоловік стояли, тихо перемовляючись, Деркачукові друзі й знайомі. Ми зупинилися біля одного з гуртків.
— Давно вони тут? — запитав Павло, показуючи на поліцаїв.
— З обідньої пори. Якийсь доброзичливець дав знати.
— Біля хворого є хто-небудь?
— Усіх попросили вийти. Привезли санітарку й монаха. Ми вже говоримо: Деркачук зберіг багато цікавих документів, щоденники, листи од відомих людей. Усе піде з димом.
— А завтра в польських газетах буде написано, що відбулися похорони видатного співака, що проводжало його в останню дорогу багато люду, що, на жаль, Деркачук жив тільки сценою і не залишив ніяких літературних матеріалів
— Час і папір усе витримають,— сказав я.
Я бачив, що всі тут близько знайомі Олексі й Павлові і для чогось мені треба було з ними заприязнитись. Коло мене стояв юнак з довгобразим обличчям і витрішкуватими щирими очима. Ми перекинулись кількома фразами, та продовжити розмову не вдалось, бо до нас наблизилось двоє дівчат, одною з них була та, що підслухувала нас у Корнятовому льоху.
— Познайомтеся панове товариство,— запропонував юнак,

читати