Завантажити

рап-порт. Над солдатами збиткуються, казав він не ховаючись. Нищать людей. Командир полку чоловік побожний і добрий, але офіцери казяться від бездіяльності, поринають у звади, знущаються над підлеглими. Начальник штабу — картяр і сука. Полковник його побоюється і дивиться на все крізь пальці Начальник штабу під'юджує проти нього офіцерів.
«Якщо починається гризня між посіпаками, мусять бути якісь зміни».
Я розібрав один з офіцерських туалетів і пішов на Підзамче. На будинках справді висіли оголошення. Я, очевидно, наймався першим, бо квартирмейстер від нудьги влаштував мені справжній допит.
— Поляк? — запитав він.
Він наскрізь пронизував мене поглядом. Я подумав, що цим поглядом він міг примушувати казати те, що йому хотілося вчути.
— Так, єстем поляк.
Капітан випитував, чи був я на фронті, де воював, у якому чині демобілізований, чи не служив у галицькій армії, чи не був на сході. На останні запитання я впевнено відповідав, що ні, і капітан записав моє прізвище.
За Покутським я поїхав каретою. Старий оторопів, побачивши мене з їздовим. Я його майже витрутив з хати, на ходу розповідаючи, як поводитися з квартирмейстером. Потім через усе місто пішов до Адама за продуктами.
Хлопці вже снували по льоху. Я зрадів, що й Микола піднявся. Олекса вуглем компонував нову картину. Грушевич варив чай з вишневих прутиків і слухав художника.
— На руїні, під цією одинокою колоною, я намалюю грека-жебрака. Уявіть, як це буде контрастувати. Минуле і сучасне Греції.
Історик, зіпершись плечима на стіну, розмотував струни для Ганиша — музикант натягував на скрипку новий комплект.
— Є робота, хлопці,— гукнув я з дверей.— Треба сказати, що ти поляк і не був за Збручем.
Усе полишивши, Грушевич, Ганиш і Чорнота пішли до міста. А наступного дня ми сушили сухарі. Почалась інфляція. Колись для мене за цим словом ховався якийсь потворний різновид гадюки. У місті зчинилась паніка, гроші знецінювалися з катастрофічною швидкістю. Після роботи ми ходили по ярмарку і виторговували хліб. Напаковані сухарями торбинки підвішували на стелі, аби не дістали щури. Ми запасли сушених груш, в'яленої риби. Грушевич без угаву торохтів, що знецінення німецької марки, яка досі перебувала в обігу, примусить польський уряд вжити спішних заходів, що, можливо, до влади прийде революційніша партія, яка візьметься за економіку й на окраїнах.
У льоху появилися свіжі газети. В них про інфляцію і згадки не було, але ми це тлумачили по-своєму: власті бояться викликати заворушення. Мовчання — це ознака страху і безпорадності.
— Економіка — це такий кінь, якого не втримаєш ніякою уздою,— заявив професор.
— Треба чекати змін,— підхопив Грушевич.
Микола, який останнім часом усе частіше ночував з нами, чогось усміхнувся. Ми зустрілися поглядами. З виразу його обличчя я не міг збагнути, що він думає, і про всяк випадок сказав: '
— Все-таки я не радив би відпускати ремінці. Секрет далі ярмарку не піде. Якби щось мало перемінитися, то вже і тут би знали.
— Отож,— озвався Микола.
Мені стало приємно, що потрапив, у тон Миколиних думок.
Та взагалі ми ожили. Олекса намалював гігантську колону на руїні, Павло щовечора награвав на скрипці, Грушевич зворушливо упадав біля Живецького, гроші якого ми завбачливо розпустили.
Для мене особисто старалась Вікторова Ванда. Вона називала мене батечком, добродієм і квітиком. Я написав, що Віктор починає видужувати, бо Грушевич таки переконав нас, що організм Живецького «витримав кризу».
Кривов'яз після голоду подобрішав, як улещена теща. Він жартував, сміявся, намагався кожному сказати що-небудь приємне.
— Все минеться,— запевняв він, захопленим зором обводячи нари, збираючи у веселі снопи дрібні зморшки навколо очей.
Ми щовечора розкошували над казаном з вишневим варом, ще більше почали дорожити підвальними задумливими сутінками і нашими невибагливими розмовами. Ми говорили про те, що поляки продовжують у місті облави, очищаючи його від бездомних. Цих неборак партіями гнали в концентраційні табори. Ми потай втішалися, що тут, у самому серці Львова, ніхто не здогадається нас шукати. Ми були вдячні брукові старовинної площі, на якому день при дні гомоніли ярмарки, і ми могли виринати з підземелля непоміченими, і так само пірнати назад.
Нам щастило. Грушевич знайшов клієнтуру, Олекса успішно торгував хрестами, а якось, узявши з собою «Вербницю», вже не приніс назад. Картину купив якийсь можновладець, варшав'янин. Ми справили по ній поминки. В долю з Чорнотою увійшов Ганиш, який влаштувався репетитором у польського офіцера. У мене відкрилась перспектива постійної роботи в казармах. Я колов на зиму дрова, їздив на товарну станцію за продуктами. Але потерпав, що все це може одного дня закінчитися. Для біди, як кажуть, багато не треба. А вона ходила в місті пішки.
Справжній страх охопив мене трохи пізніше. Я встав уранці з відчуттям якоїсь небезпеки і почав собі втокмачувати, що на світі нема такого, що

читати