Завантажити

захоплено сказала Марійка.
— Запам'ятаймо, Марійко, цей день.
— Чим він визначний?
— Колись про це. подумаєш, а тепер ще заспівай.
Вона почала:
Сіяв мужик просо.
Жінка каже—мак.
Ой, так чи не так,
Нехай буде мак!
— Добре, Прокопе?
— Незрівнянно! Зумисне не підбереш, адже історія — жінка.
— Я вас сьогодні не розумію.
— У минулій війні авангардні загони гинули тому, що вони існували за приписами, а бої велися за принципом навального наступу.
— Що з вами?
— Я сьогодні відкрив у собі цілком визрілу думку: всі ми й наші пани настільки заплуталися, що без революції нічого не змінити.
— Прокопе! — заблагала вона.
— Більше не буду, Марійко.
Вона якось боком, ніби її щось штовхало, підійшла до мене і поклала на груди голову, потім вислала у розвідку сині насторожені і водночас довірливі оченята.
— Мені треба йти,— сказав я, відступаючи.
— Уже?
— Так.
Вона повернулась до вікна і завмерла з безвладно опущеними руками. «Співчуття — це борг і навіть більше: вина.— подумав я.— Не слід тут залишатися».
— Я знаю, Прокопе, що ви... що у вас... Я здогадуюсь.
— Я поганий, і в мене на тілі півсотні рубців від ран.
— Не це я подумала. Ви хочете зостатися вірним.
— Для мене зраджувати — завелика розкіш.
— Але час нашого знайомства повинен би вам дещо сказати. Так не можна було.
Я подумав про святу жінку, яка виходила мене з тифу, яка турбувалась про мене, як мати, до якої, як до матері, я відчував вічну вдячність і трохи соромився перед нею, і несподівано для себе пригорнув цю розшукану між ворожими мурами дівчину. Потім я сказав їй у її шовкову косу:
— До завтра!
І я знав, що сюди вже ніколи не ступить моя нога.
— Почекай,— сказала вона, шпигнувши своїм «ти».
Вона грайливо, як кішка, майнула до передпокою, зачинила на ключ двері, ключ поклала за поясок.
— Іди,— мовила пустотливо.
— В мене ідея, Марійко: я буду тобі приносити гранки. Це не обіцяє великих зарібків, але ти зможеш протриматися до ліпшої години.
Вона сіла на канапу і закрила долонями очі.
— Ти не міг сказати це завтра? — запитала з докором, помовчавши.— Хто тебе навчив виривати корінці бажань? О, ти знаєш, що людям допікає, ти вистежуєш, щоб скористатися, щоб...
— Ти не гімназистка. Перестань.
— Я жінка. Я жінка, а ти деспот. Ти деспот із своїм ненажерливим мозком і з своєю обкладеною грілками душею. Ти здатний на доброчинність, коли тобі треба підкріпитися добрим вчинком. Але кохання — не дарунок. Ти пішов за мною, щоб любити, і тепер ти в мене не чогось собі так, але ти не хочеш у цьому зізнатися. Я впевнена, що ти пошкодуєш. Тільки скелети минають такі світлі хвилини. Ти ще побачиш, що запорпав мене і себе в баговиння своєї відрази до світу...
— Що за дивні розмови, Марійко?
— Іди! Іди, не хочу тебе бачити! — Вона шпурнула ключ на долівку.
— До завтра! — нагнувся я за ключем.
— Прокопе! — глухо, стогоном озвалась вона — Прокопе, я на тебе розсердилась, я неврівноважена гімназистка, так, але не йди. Посидь. Я заспокоюсь. Я б хотіла злетіти під хмари, і мені здається, що ти даєш ті крила. Але не треба. Що хвилька радості! Видко, треба зі всіма терпіти. Віднині я буду тебе любити по-справжньому. Я навіки зв'язана. Може, якби було інакше, ти пішов би, і я б не змогла тебе відчувати віддалеки. А тепер це буде. Ти мене рятуєш вдруге. Тепер — від самої себе.
Вона розповідала про навчання в гімназії Викладали шляхетні іроди. На лекціях, у розмовах, на іспитах — всюди підкреслювалося, що вони дівчата і кожна ходить над гріхом. Легковажність була модою, в легковажності змагалися від священика, який читав закон божий, до викладача гімнастики — всі мали серед гімназисток поклонниць і користувалися цим.
— Похвально, що ти прагнеш бути щирим з собою,— говорила вона.— Хто цього не жадає? Але цим нічого не врятуєш. Ти подивився б, як до нас ставилися! Старі діди з «Просвіти», запрошуючи нас на концерти, молилися на «цвіт народу», але боялися впімнутися за нас, хоч знали, що твориться у стінах гімназії. Коли з Відня приїжджали інспекції, вони плазували, вихваляючи професуру. Серед викладачів було двоє наших. І вони на все закривали очі, фліртували з дівчатами й водили в Стрийський парк. Якщо котрась завагітніє, місяцями засідали комісії, обговорювали її вчинок перед тим, як вигнати з гімназії. На зборах виголошували громадський осуд, заявляючи, що це єдиний випадок, але він — пляма на всіх.
— Нікчемна система не допускає критичних узагальнень,— сказав я — Їй подавай узагальнення, які б з поодиноких явищ робили їй честь.
— Не перебивай. Що я хотіла сказати? От усе ти розганяєш, як викор. До тебе треба довго звикати, щоб не втратити себе і бути тобі рівнею.
— Навіщо перебільшувати? Адже те, що я кажу, розуміється саме собою.
— Загріти чаю?
— Будь ласка.
Вона присіла навпочіпки, висунула з-під канапи валізу, взяла трісок.
— Я з

читати