Завантажити

ненавидіти. Одного разу я сів на товарний поїзд, добираючись додому. Мене в степу скинули, зупинивши поїзд. Я пішов уздорж колії, мене захопила ніч, я шкутильгав шпалами до світанку. Я сердився на залізничника, а це був негідник, якого мало задушити, як гниду. Адже він бачив, що я гімназист, що торбина моя порожня, а очі світяться від голоду. Я на нього сердився і оплакував його, бо це був галичанин. Я справді плакав, ідучи по шпалах. А тепер, згадуючи цей випадок, я шкодую, що не поволік залізничника під колеса. Це легко було, бо поїзд лишень притишив хід. Зрештою, я міг зіштовхнути його з тамбура і сплигнути з іншого боку. Мене б не спіймали.
— Чи мені причулося, чи хтось стукає? — підвелась з канапи Марійка.
— Гримають.
— Якщо це поліція з перевіркою квартири — мені кінець.
— Відчиніть, Прокопе. Це або моя сусідка, або Зорянка. До мене більше ніхто не приходить.
Я, мов зненацька застуканий звір, переминався біля дверей, не знаходячи ключа.
— Що там з тобою? — почувся жіночий голос. Я зітхнув і відімкнув двері.
— А! — сказала Мигельська, минаючи мене і прямуючи до кімнати.
— Ага,— відповів я, невдоволений її вторгненням. она озирнулась і криво посміхнулась. Я відповів тим самим, і юна поетеса, війнувши спідницею, лягла поперек канапи.
— Ти не сама,— звернулась вона до Марійки, нахиливши, як гуска, голову.
Волосся Мигельська стригла під хлопчика, щось хлопчаче було в усій будові її тіла.
— Це Прокіп,— сказала Марійка.— Та ви ж знайомі...
— Тебе давно не видно між людьми,— не звернувши уваги на Марійчині слова, сказала Мигельська.— Я написала нового вірша, прийшла похвалитись.
— Читай. Прокопе, ви любите вірші? Я відповів, що люблю, і згадав, що так само мене колись питала Грушевичева Христина. Що за дурне запитання?
Хіба поезію можна любити чи не любити, якщо вона поезія? Побачимо, якою сприйнятливістю наділила природа цю кістляву дівицю.
— Слухай:
На могилу серед степу
Впав серпанок,
В шовк трави неворушкої
Вповз душею...
«Розійшлися круторогі по долині...» Якби ж то вона писала про нещасних чумацьких воликів, але вона претендує на тон святих кобзарів-заступників і плете нікчемний пліт з вічних тіней. Вони шукають на Шевченкових стежках холодні яри і зарослі травою могили з єдиною метою — звернути на себе увагу.
...Боже, боже, Україно,
Спів кайданів...
— Не з тої ноти заспівала твоя муза, дівчино. Тобі б писати про зимові вечори і схилену тінь старої відданиці над рукоділлям. Та Марійка слухала уважно. Іноді, коли серце стужиться, досить сказати, що це вірш, а у вірші — згадати про смуток чи надію, і людина повертає на свою протоптану доріжку.
— Подобається?
— Гарно, Зорянко.
— А вам?— Мигельська явно минала моє ім'я.
— Я не все зрозумів,— сказав я.
Мигельська журно опустила очі: «Народе мій, для кого я стараюсь?!» Вона кілька хвилин мовчки виконувала цю коронну арію усіх двадцятилітніх геніїв, потім обмінялась з Марійкою усмішкою і стала розповідати міські новини.
— З Кракова приїхав Повсюда-Завадович. Читав нам спогади. Що це за чарівна людина, якби ти бачила!
— «Ще один месія,— подумав я.— Що в Йосипа можуть бути за спогади?»
— Привіз нам Ролланову «Декларацію незалежності духу» Я з такою насолодою читала цю річ, що описати той не можу. Як він страшно змальовує плутократію! Повсюда-Завадович розказує, що декларація покорила серця, на неї відгукнулися найвидатніші люди Європи. Іншим разом я тобі принесу копію. Це, якщо ти читала «Клерамбо», Аженорів гімн, гімн вільного сумління. Я не сумніваюсь, що декларація полонить галицьку інтелігенцію.
— Ви, Прокопе, читали «Клерамбо»? — запитала Марійка.— Я маю цю книжку.
— Я її в окопах читав,— відповів я.— 3 того часу я вирішив нікому не говорити, що вчився в гімназії.
Широкий рот поетеси розтягнула посмішка. Вона дивилася мені в вічі, і погляд її казав: «Як ти смієш тут сидіти?»
— Ви оце вели мову про Йосипа Повсюду?— запитав я Мигельську.
— Так,— сказала вона недбало.— Ви щось чули про нього? Вони не знали мого прізвища, і я відповів:
— Я його дуже добре знаю.
Мигельська зиркнула на мене з недовір'ям. Я вирішив помститись Вийнявши свої австрійські документи, подав їй в руки. Вона замислено потримала й передала Марійці. — Кого ж він згадує у своїх мемуарах? — запитав я.
— До речі, один його спогад — про ваші Колоброди.
— Йосип ще у Львові?
— Цього не знаю. Його збиралися повезти в повіти.— Тепер поетеса не минала мене очима.— А ви скритний, Прокопе.
— Змушений, я шпигую.
— За ким? — усміхнулась вона, готова повірити.
— За долею.
— О, за своєю, мабуть, нецікаво.— Вона поправила спідничку на колінах і, зустрівшись зі мною поглядом, опустила очі.
— Помиляєтесь. Оце мушу наймати спільників, бо самому не встежити за нею. Вона метушлива, як повія.
— Ти маєш веселого гостя,— звернулась Мигельська до Марійки,— відпустила б трохи

читати