Завантажити

не вийде»,— подумав я.
Натовп зростав. Хтось надтріснутим голосом виводив:
Зозулі на дереві сідають,
Недолю Вкраїні кують...
На всіх вулицях діялося те саме. Львів'яни збиралися групами, гомоніли, слухали промовців, але всі заспокоювалися на тому, що далі за Збруч червоні не просунуться.
Наших у льоху не було.
— Червоні наступають,— сказав я до нерухомого Живецького.— Твої забралися з міста. Червоні незабаром будуть тут.
Підвісивши до стелі мішок з хлібом, я подався до Марійки, але і її не застав. Тоді пішов на пошту, написав Ванді, що польська армія відступає. Львів юрбився. Я пробрався до Стрийського парку, вийшов на тракт і рушив у поле, до свого яру. До горла підкочувався клубок. Він давно вже збирався, тепер дозрів. Я стиснув долонями лице, заплющив очі і не дав нікому заглянути в обличчя. Відчував на руках гарячий віддих, тер носа, душився, потім ліг горілиць і почав наслухати, як шумить трава і хлюпотить вода на дні яру. Вони не знали ніколи ні надій, ні каяття.
 
VI
Я заснув і прокинувся перед заходом сонця. Дув східний вітер. Він доносив ніби шурхіт коси в траві — били гармати. «Гармати грали, а ми наступали...» Шух-шух! Шух-шух! По зритих окопами полях ішла смерть з відточеною косою, стинаючи голови в сталевих шоломах.
Я кинув оком по видноколу. Ніде не жовтіє від збіжжя. Не сіяли. Десь між садами в городах осипаються латочки жита, а поля пустують. Галичина віддала смерті мужів-сівачів. Те саме в Польщі. Поляки відступають. Я був певний, що вони програють війну. Передчував, що й від полків, які стояли у Львові, полетить манаття. Уб'ють Адама Сідлецького, полковника Родзісада, Опольчика. І не буде за ними жалю. Проливається кров за кров Сьогодні одні ввірвуться клином і висічуть військо, завтра, приєднавшись до інших частин, ті, що встигли розбігтись, обійдуть і висічуть до пня противників.
Що роблять люди, збившись з дороги? Стинаються за дрібниці. Кожен стверджує, що йти треба сюди або туди, розходяться, поворогувавши, і гинуть Рідко кому вдається знайти правильний напрямок.
То цікава річ. Віко 25 поділив історію на три періоди. Цей поділ, зроблений швидше з огляду на літературні пам'ятки, і не безспірний, але й не позбавлений логіки. Люди наділяли своїми омріяними силами богів, потім героїв, потім взяли на себе відповідальність за долю світу. На цьому останньому етапі ще не виробилося почуття міри. Люди забагато на себе беруть, і їх водить блуд, або ж вони надто за давнім звичаєм покладаються на окремих осіб і блудять через них.
25 Італійський буржуазний соціолог, творець так званої теорії кругообігу в суспільному розвитку.
Я захотів пити і спустився до струмка. Вода була теплувата, пахла луговим багном. Від такої води — всі недуги. Людський організм потребує твердої води пустель, де він сформувався.
Поки я добрів до міста, настала ніч. На площі мене чекав Микола.
— Блукаєш? — запитав він, мнучи цигарку.
— В поле ходив.— Я подав йому чебрецеву китичку, він понюхав і застромив у кишеньку.— Хлопці дома?
— Так.
— Ти чогось скривлений Що з тобою?
— Якась туга, Прокопику.
— Полаявся?
Микола не відповів
— Ходи до Марійки Вістун. Це цікава дівчина. Може, тобі якраз бракує познайомитися із своєрідним підходом до життя?
— Ні,— відмовився він.— Пройдемось?
— Незабаром вийдуть патрулі, краще сховатися до нори.
— Туга,— знову поскаржився Микола. Коли сильна людина впадає в розпач, все стає хистким, хоч слабшим, можливо, це імпонує.
— Ніби збирається на дощ,— додав Микола.
— Дивуюсь. Для вас ліпші умови створюються.
— Для нас, для вас!..— скоромовкою пробурмотів Микола. Я його вперше таким бачив.
— Десь би самогоночки роздобути,— сказав я.
Микола усміхнувся.
— Іди додому, Миколику, я зараз повернуся.
— Тільки недовго.
Марійка ступила мені назустріч ангелом у білій сорочині, з накинутою на плечі білою хустиною.
— Я так чекала, Прокопе! — Вона вхопила мене за руку тремтячими від напруження пальцями.— За Львів будуть бої, правда?
— Не знаю. У нас криза, друженьку. На тобі гроші, візьми в сусідки спирту.
— Я тебе не відпущу.
— Будь ласка.
Тихе постукування в замінованому тишею будинку перенесло мене немовби в якусь предковічну долину, наводнену таємницями.
Марійка поставила на стіл пляшки.
— Якби не це, ти не прийшов би?
— Я через годинку повернуся.
Ми пили із злістю до себе і швидко сп'яніли Спершу перемовлялися, потім втомились і порозлазилися по льоху. Олекса сидів На цеглі біля печі, обхопивши руками голову, ніби її йому щойно повернули і він не знав, що вона собою являє. Грушевич лежав долілиць на підлозі, витягши руки, ніби силкувався щось дістати, Кривов'яз і Павло поснули. Микола сидів під своїми нарами. З небагатьох слів я зрозумів, що всі вони теж намагалися спровокувати повстання.
Спотикаючись, я вибрався нагору і, пам'ятаючи, що треба йти лазом попри фасади, повз із

читати