Завантажити

додому,— наполягав Кривов'яз.
Грушевич нервово посміхнувся:
— Ми таки дочекаємося.
— А що ви пропонуєте? — запитав Кривов'яз.
— У Львові до біса порожніх льохів. У мене є на прикметі одне приміщення недалеко від Гетьманських валів.— Грушевич обвів нас переможним поглядом, ніби йшлося про врятування усього міста.
Микола не втручався в розмову, і я подумав, що він не піде з нами, але йому, очевидно, зручніше було в комуні. Мені спала на гадку Марійчина погроза. «Пообіцяла видати... Дивись, життя само заплутує сліди». Та вона не зважилася б на цей крок. Випалила згарячу, хоч це їй важко вибачити.
Ми один за одним вийшли на вулицю, Микола залишився замаскувати вхід до льоху. Професор ніс у руках по в'язанці книжок і паперів. Він горбився, костюм висів на визисканому літами тілі як мішок, лице вкрилося прозорою, полискуючою блідістю.
— Дозвольте допомогти,— сказав я.
Подякувавши, він передав мені стосик книжок.
— Треба більше бувати на повітрі,— мовив він, глянувши на мене.— Задихаюсь.— І ніби сам з собою міркуючи:—Під кінець своїх днів Франко так говорив. Та не до часу йому було. Не вставав з-за стола, працював, квапився.
— Ви з ним були знайомі? — запитав я.
— Гм...— усміхнувся Кривов'яз.— Ми, батечку, стільки винця разом пересмакували, що ні в яке знайомство не вкладеться. Небіжчик був жорстокий до себе. З досвітку накине на плечі блузу, зведе замком щелепи — і сніданок стигне, обід неторканий... Прийду, а думки немов обсіли його з усіх боків, журавлиним ключем ідуть на папір.
Ми впоперек переходили вулицю, і я побачив у Кривов'язових очах теплий, затуманений спогадами блиск.
— Так, уже повелося, що в нас видатних людей відкривають після смерті,— сказав я, щоб підтримати розмову.
Кривов'яз пильно подивився уздовж вулиці, немов когось, виглядаючи, і нахмурився.
— Я не можу примиритися, що Франкові не присудили Нобелівської премії. Він для людей зробив не менше, ніж, скажімо, Ромен Роллан. Ви, молодь, мусите щонайшвидше збагнути, який це велет. Я думаю, дивлячись на теперішнє життя, що можуть скластися такі обставини, за яких про себе і про рідний край можна буде говорити, лиш опираючись на імена Шевченка, Франка, Лесі Українки... Та ось і дощик з привітом,— зітхнувши, перейшов на інше Кривов'яз.— Який густий!..
Він зняв капелюха, паруюча лисина затанцювала між краплями.
— Ви буваєте в полі? — запитав він.— Як там?
— Сумно.
— Треба колись вибратись. Зачерствів я.
Грушевич попросив нас хвилину почекати, а сам рушив до руїн будинку в глибині двору. Почався проливний дощ, вітер задував у підворіття січу дрібних крапель.
— Знаєте, скільки людей зараз ховаються від негоди в смердючих будках, під балконами і залізничними платформами? — сказав Кривов'яз.— Я вчора зустрівся з волинським письменником Іваном Загрядою. Теж без пристановища. До речі, Грушевич вам розповідав, хто нас звільнив? Тих солдатів, яких ми бачили під тюремним муром, вивів з оточення галлерівської армії Загряда. Народ відчайдушний, але політичні вожді відрадили Загряду починати заколот. На прощання загін обеззброїв тюремну сторожу, і солдати розійшлися по домівках. Ті хлопці на смерть перелякали політиків. На них, либонь, досі терпне шкіра при згадці про Загряду. Сумний випадок. Про нього ще буде не раз сказано, бо людська пам'ять не забуває підлоти й нікчемності, але я з цього роблю ще й інший висновок. У нас так багато трагедій, я маю на увазі — з державою, що ми боїмося про неї думати. Ви, наприклад, маєте державний розум і відповідні здібності, до вас приходять і кажуть: «Створюйте уряд». У ваших жилах захолоне кров од страху. Правда ж? Тому я не дуже обурювався, почувши скаргу 3агряди. Нам потрібен Хмельницький. Але, щоб він народився, треба, щоб принаймні кілька десятиріч кипів Дніпро від козацьких човнів, щоб десь за очима змужніла наша сила й ми до неї звикли. Приглядаюся до вашого товариша, Павлюка. Коли я вперше його побачив, то мало в долоні не сплеснув. От, думаю, згусток енергії. Не скажете, що з ним?
— Чвари сточили.
— Стратегії, тактики?..
— Нібито.
—Ну ось. Тепер увійдіть у становище історика. Напишу правду — нікому не сподобається. Та я і без цього віддаю собі справу в тому, що не можна цим вироком доконувати народ. Досі мені вірили і повірять ще раз. Ох!..
Та що це?
Кривов'яз схопився за груди і повернувся обличчям до стіни. Так він постояв трохи, потім зробив крок убік, все ще тримаючись руками за зібрану судорожним рухом блузу, в очах появилась розгубленість. Зиркнувши на мене, він спробував усміхнутися:
— Засидишся в погребах, тоді й свіже повітря шкодить. Щоки його посіріли, чоло закам'яніло в зморшках, як у мерця. Я допоміг йому добратися до льоху. Він одразу ж сів у куточку, впершись ліктями в коліна, обняв долонями голову. Хлопці вкладалися і не звернули уваги на скорченого Кривов'яза.
 
На новому місці ми не почували себе так безпечно, як у льоху Корнякта. До того ж знов

читати