Завантажити

Тодосій, притискаючи її до себе сухими, як грабові притужини, руками.— Сина, Надечко,— повторив з банною мольбою і розпачем.
Її залило малинове проміння.
— Надко,— покликав він.
Тепер голос його прозвучав вільніше. Вона. підняла голову. Ще не торкане бритвою, запилюшене степовим порошшям Тодосієве лице всміхалося і ніби запотілося жалем. Крізь стріху до стодоли цідився глицюватий промінчик і золотив Тодосієві сторчкуваті брови й високе круто спадисте чоло. Якби Надія придивилась ліпше до його обличчя — до ніздрів, якоюсь судорогою стягнених до потилиці вух і звужених, полискуючих зіниць, їй стало б з Тодосіем ще лячніше. Але зміни на обличчі близької людини впадають в око лише після розлуки. Надія нічого не завважувала. Окрім того, вона носила в серці таємницю, яка мов глуха стіна заступала перед нею усе, на що інший звернув би увагу. Ось і тепер їй здалося, що Тодосій трохи облетівся, і хотіла було всміхнутися, але одне почуття зірвалося наполоханим голубом. з чашечки душі, а натомість косоокий яструбом всілося інше.
Її мучила тривога за Тодосія. Була ця тривога така незвичайна, ніколи не чувана, що Надія соромилась про неї думати. Якось минулого літа, коли Тодосій заїжджав до стодоли зі снопами, в дверях заклинило віз. Тодосій підважував то з одного, то з другого боку, тоді розізлився і, ухопивши розвору, так двигнув тічкою, що проламав обидва одвірки. З того дня Надії відкрився чоловіків двійник, який не давав їй спокійної години. Вдень і вночі вона відчувала його присутність, він закривав перед нею світ. Це було схоже на страшну напасть: був у неї Тодосій і був попри нього ще хтось. Часом вона не могла їх розрізнити і тремтіла цілу ніч, поки не зазоріє, поки той другий не покине хати.
...Тодосій притискав її до себе, а вона не насмілювалась глянути, чи це він. Раптом холодком по її напружених стегнах пробіг такий переляк, що вона, машинально занурівши в зерно, аж до землі, ногу, вигнулась і зіпхнула Тодосія.
Під стріхою шемрав вітер. Надія встала, витрусила з-за пазухи пшеницю і вклякнула край гірки збіжжя. Ніздрі їй свердлив запах поту, насильства над єством. «Боже! — скрикнула вона в душі.— За що така кара! А може, я люблю Тодосія?!»
Він подобався сусідським дівчатам. Їй ще не минуло і шістнадцяти, а Тодосій був набагато старший, то вона й гад не мала, що він, можливо, її суджений. Та чула, як хвалять за смирну вдачу, шкодують, що не вибитися сироті в люди. Одного разу Кухарчукова Орися (в селі її мали за пусту дівчину), з ніжністю дивлячись Тодосієві вслід, зворушено сказала:
— Я віддала б йому все, що маю.
Видко, це була така хвилина, бо несподівано для себе Надія почала думати про цього мовчазного, відлюдкувате парубка, а Орися стала їй найсердечнішою подружкою.
Тодосій був бідний. Запримітивши, кого покохала, родичі запротестували. Але Надія вперлась на своєму. Вибрала нагоду стрітися з Тодосієм наодинці, потім носила йому в поле полуденки і дочекалась сватів.
Старі відписали їм трохи поля. Надія перейшла до Тодосієвої хатчини, і десь з півроку їй гадалось, що в світі нема і .щасливішої пари.
«Ой боженьку!..»
Надія заридала. Незграбно, ліктями падаючи Тодосієві на груди, мов боронячись, залепетала:
— Нічого, що на весну? Буде багато роботи. Чи зможеш без мене?
— Справлюсь,— відказав Тодосій.— Весна додає сили. А ти чого, дурненька, розплакалась?
— Дивися. Не знаю. З мене підмоги не будеш мати. Хіба що зварю...
Він сів, поклав на коліна голову, довго думав. І знову він став ніби чужий, їй хотілося щось діяти, аби від нього захиститися, хоч він, може, вже кудись забіг у розмислах, забувши про неї. Ледве пересиливши себе, вона притулилася щокою до його мокрої від тяжкого ціпа сорочки. Тодосій був затишний, з налитим тілом. Та десь підсвідоме вона думала: «Навчи, богородице, що робити. Не дай пропасти».
Тодосій ліг горілиць, задивився на попролизувану вітрами стріху. Надія вирішила сама його знайти. Зосереджено торкнулась устами його уст і легко, покірно витягнулась біля нього.
Через якийсь час у стодолі знов загупав ціп, забризкала по дощаних стінах вибита з колосся пшениця. Надія, озираючись, вийшла на обійстя, нагнулась до землі за решетом і почала віяти.
...Тодосій народився на переломі двох віків. Був це вже шостий «при здоров'ї» злидень у Сліпчуків, одначе своєю появою вселив підтоптаному Юстимові надію на те, що аж тепер йому заживеться ліпше. Поцілувавши Катерину в спітніле чоло, він окинув немовля розчуленим поглядом і хрипло прорік:
— В добру годину, синку!
Тихіше додав:
— Написано тобі бути маєтним, бо прийшов до нас між двома віками. Може, це всім щось провіщає?.. Ану, злазьте з печі,— скомандував він принишклим під ряднами дітям, що все бачили і тихо пощипували одне одного, аби не видати змови.
Вони, як коти, зіскакували додолу в довгих сорочках, наввипередки прямуючи в куток за скринею, далі від батька, який схвильовано забігав по хаті.
— Цілуйте маму в

читати