Завантажити

надтріснутий голос вивернув у мені душу. Але я непослухав. А дорога на Лісничівку ще ніколи не була таю довгою. Журно погойдувалися на вітрі берести. Журно лився спів пташини з ялиць. Все ніби попереджувало про небезпеку.
Навколо замка вітер перегортав жмутики сіна, гримали двері, дзвеніли шиби.
Криж головою звисав з канапи, слабо ворушачи, губами. Опухлі повіки конвульсивне напливали на очі, то відкривали їх. Це вже була не людина, а нагнічена вогнем груда м'яса. Над нею метушились у снопі сонячного проміння іскри пилу. Такий же хаос, мабуть, у Крижевій голові. Він то насторожувався, наче до чогось прислухаючись, то хмурився, ніби не йняв чомусь віри, то на перекошений ріт набігала несподівана усмішка, розходилась зморшками на щоках, перетворюючись в оскал болю.
Надворі почувся гомін. Я вийшов на поріг. Перед замком зупинились три верхівці — двоє стрільців і санітарний поліцай. Вони довго перемовлялись, показуючи руками на вікно, за яким лежав Криж, нарешті повернули коней і галопом помчали на тракт.
Потім прийшла Марина, принесла вінок з нанизаних на нитку зубків часнику.
— Візьми на патик і повісь йому на шию,— сказала вона.— Кажуть, часник помічний,— Але, заглянувши через вікно до кімнати, вона тихо додала:— Він не виживе. Виживають слабші здоров'ям, не такі...
Зволоженими очима заглянула мені у вічі.
— Ти не торкався?
— Ні.
— Куди ж ти?
— У льоху запертий Мельник. Піду випущу. На дверях висіла колодка.
— Мельнику! — гукнув я.— Пане Мельнику!
— Я тут,— почулося з підземелля. Уламком підкови я виважив скобу. Перш ніж відхилити двері, я попередив:
— Криж захворів на тиф, ні до чого не торкайтесь.
— Чув той гармидер,— прогудів Мельник. Глянувши на сонце, він розправив плечі.— Ну, вдруге я їм облизня дам.
Ми вдвох підійшли до вікна в стравниці і стали поруч Марини. Крижа кидало в гарячці. Та ось в горлі забулькало, він судорожне ковтнув і, витягшись, завмер.
— Кінець,— сказав Мельник.
Марина мовчки підтвердила кивком голови.
 
Через день поклало Іллю Гордія, а через добу я прокинувся від спраги. Марина повернулася з кухні з Левадихою. Старенька дала мені напитися якогось відвару і звеліла Марині засвітити лампу. Вони плавали переді мною тінями.
— Дай мені дзеркало,— попросив я Марину. Вони перезирнулись, і Марина подала дзеркало. З нього мов крізь туман на мене глянули прозоро-сині очі. Вони були спокійні. Навскіс і впоперек буквою «М» над переніссям викарбувалися короткі гострі зморщечки. Дві продовгуваті зморшки обабіч рота, губи зіп'яті докупи, підборіддя розчленоване затіненою впадиною. Чоло високе, з півкруглими закутинами, спертими на рухливі борозенки. На вухо спадало пасмо русявого волосся. Я подумав: «Оце я». Ще раз глянув у дзеркало, щоб запам'ятати.
Досвіта гарячка відпустила. Коли Марина принесла опечатаний смолою конверт, мені здавалося, що нічого не станеться, коли я встану. Марина розрізала конверт і подала мені віддрукований на машинці аркуш. Я кілька разів перечитав і поманив Марину.
— У валізі золоті крони. Однеси всі до Гривастюка.
— Що з тобою, Прокопику?
— Однеси. За те, що я поклав на бункері хату, на мене наклали контрибуцію.
— Яку?
— На, прочитай.
Вона стиснула плечима:
— Але ж я не вмію читати.
— Контрибуцію,— повторив я, відчуваючи, як до голови вдаряє кров.— Бункер їм потрібний. Буде війна... Однеси крони... Я іду на фронт...
Навколо — химерні стовбури з обривками коріння.
— Божечку наш! — скрикнула Марина.— Зурна розпалась...— Боже!.. Прокопе!..
 
Вони сходилися ранесенько-вранці, потомлені і вкриті стертою в порох землею, з усіх чотирьох сторін і несли в руках—хто дощину, хто обтесаний на стіну камінь, а хто просто жменю свіжої, що пахла надрами і вільгістю, глини. На них були попанахані австрійські й російські шинелі, кожухи з вицвілою вишивкою, міллю поїдені сардаки і киптарі. Ішли вони з непокритими головами, низько опустивший очі, ніби вже припало їм збродити усе піднебесся у попитах, прихистку, а сюди збиралися з останньою, надтозапізнілою і соромливою надією.
Аж до Лісничівки запрудивши вигін, аж до каменоломні заповнивши круті спадисті схили над селом, вони стояли і чекали якогось знаку, і всі мали мою подобу і темні сліди крові на тілі. Мені було тужно і маркітно серед них, я чув, як перестає битися серце, покидають думки, і я за пам'яттю читав останню молитву — до смерті: «Одпусти мені ще хвилиночку духу, бо мені треба сказати моїм веселим гостям, двоє-троє сирітних слів про те, до чого я вже не доживу».
Край неба горіло сонце. Я дивився на нього заслізненими очима, Ще раз питаючи, чи є щось на світі певніше і справедливіще. Але тут серце вмовкло, потемніло в очах, і я ледве встиг відкрити уста:
— Вірою і правдою устаньте до свого прийдня...
—Тиша.
 
СПАДОК ВІКУ
Книга друга
Вже знято урожай, ллє дощ, і вітер віє.
Р. Тагор
— Хочу сина, Надко,— прошепотів

читати