Завантажити

у дверях. Кроки стихли. Небо над ковшем долини хутко очищалось, ясніло, за хмарами залишались зоряні сліди, наче за отарою овець з золотими копитцями.
— Ти, Миколо? — гукнув я.
Захлюскало болото, до бункера повернули дві тіні. Спалахом блискавки освітило Миколине обличчя.
— Я до тебе,— сказав Микола.— Там щось залишилося перекусити?
— Ходімо,— вийшла з бункера Марина.— Нас тут дощ застав.
Мельник усівся за столом перший. Марина принесла м'ясо. Вони їли мовчки, дивлячись у тарілки.
— Чиновників спекався? — запитав Микола, обтерши цілушкою губи.
— Сотник виручив. Здається, порядна людина. Каже: «Мені доведеться перед селом світити лицем». Видко, отаборяться надовго.
— Надовго,— озвався Мельник.
— Замок окупували? Микола зиркнув на Мельника:
— Якби застали, довелося б зараз задовольнитися льохом.
— Що ти?!
— Для тебе сотник — чоловік порядний, а для мене...
— Мені пора, Миколо.— Мельник згорнув учетверо рушник, щось міркуючи, поклав проти себе.—Дозвольте дітям сухарців узяти,— звернувся до Марини.
— Прошу, беріть.
— Звикли,— ніяково сказав він.— Коли день мене нема дома, то мушу повертатися з гостинцями. Це ніби відкупна.
— Беріть більше.
Провівши Мельника, Марина постелила нам з Миколою -на ліжку, а сама забралась у хатчину до Левадихи.
— Кепські справи,— пробурмотів Микола.— Криж має розпорядження провести арешти.
— Гривастюк нашептав?
Микола закивав головою.
— Гривастюк до чогось готується, якийсь політичний капітал збирає. І, розумієш, має в повіті сильну підтримку. Де ще в селі розквартирований гарнізон? А сюди спровадив. Стрільці позакопували трупи, пустили поголос, що це натворили комуністи. Але чогось не ворушаться.
— Побачимо. Вийде на поверхню, як олива на воді.
— А голод вижене на холод, як вошей... Треба розкусити Крижа.
— Дивуюсь тобі,— сказав я.— Створюєте арсенал, а якогось війтика не приборкаєте.
— Терор?
— Я колись дійду до того, що проїдуся по його голові києм.
— Га-га-га! — закудкудахкав Микола.— Ха-ха-ха-ха! Ти? Повсюда напав на Гривастюка! О-га-га-га!— Він подивився на мене довгим поглядом і мляво промовив: — Не те, друже.
Вранці, накинувши на плечі рушники, ми пірнули в сад, продудоніли босоніж по вологій утоптаній стежці до ріки.
Пахло гіркувато-п'янким вранішнім димком, що прозоро вився над коминами. Сонце мережило проміж віттям сріблясті фіранки, спускаючи їх все нижче додолу, вичісувало з полинових меж загублені світанням краплини роси.
У хмільному забутті заливалась співами пташина, в оборогах воркували голубині пари. Лиш Дністер байдуже виконував свій одноманітний обов'язок, перекочуючи в залиту серпанком далину розніжено ліниві води, .які злегка опиралися і збирались зверху в полискливі гребені, мов морщили лоба, намагаючись запам'ятати вигляд оповитих смутком придністрянських гір і юно усміхнених до сонця садів.
Ми поплили за течією, скосили на бистрину, і вода швидко понесла нас мимо пустинних берегів.
— Го-го! Тут не менше трьох метрів.— Микола зробив кілька дужих змахів до мене.— Все ж міліє наш Дністер. Дід розповідав, що колись він був набагато глибший.
— Мені малому здавалося, що тут хтозна-яка широчінь. Похибки віку.
— Ні, ріка .пересихає. Винищують ліси, то щезають стави і озера, струмки. Серет і Збруч почорніли в намулі.
Назад ми бігли один за одним. Тіло після плавання стало пружним.
— Сотник учора непогане казання мав,— кинув я вслід Миколі.
Він пішов повільніше.
— Вояччина стинається з бюрократією. Між іншим, військові завжди недолюблювали чиновників, але владолюби. зрештою, загнуздували їх і робили слухняними.
— А не візьмуть вояки верх?
— Взагалі вони цього прагнуть, але з них нікудишні політики.
— Так чи інакше, їм завжди буде забезпечена дарова кухня.
— Ти забрав Марину до себе?
— Так.
— Справиш весілля?
— Як закінчу з хатою.
— Дивися, аби не шкилювали над жінкою.
— Вона мені вірить.
— Не легковаж: люди!
— Собаці вільно й на владику брехати. Ми обмили землю з ніг і почали одягатися. Трусячи штаниною, Микола ніяк не потрапляв у неї ногою.
— Ади, яке нещастя! Прийди, Криже, візьмеш голіруч.
— Думаю, він тебе не буде вистежувати. Він тут з примусу, і здається, що використає нагоду пережити тихо лиху годину.
— Ну, я піду до сестри. Коні в неї. Надвечір пильнуй, щоб я не скочив у пастку. Вийди назустріч.
— Тільки сирим не запоможи.
— Ялина добра. Витримає до четвертого покоління.
 
IX
Тодор Мельник, маленький полисілий чоловічок з сивіючими вусами, закінчив виміри, і ми сідаємо перекурити.
— Можна сміло замовляти Прокіпчукові вікна й двері,— каже він.— Ліпшого столяра в Колобродах нема: і сумлінний, і зайвого не візьме. Правда, трохи млявий.
Він розмовляє спокійним грудним баском; часто приплющуючи очі. Чоло порізане борозенками, як тютюновий капшук, сіть морщин навколо

читати