Завантажити

вивершують стіни, заздалегідь накривають соломою, а вночі іде собі дощ. Позначені цифрами, під бункером лежать крокви, лати, одвірки, бруси для віконних рам, вже є штабель дощок на веранду, я нарізав з відходів штахет, натесав кілля.
Бункер тепер зачиняється міцними на штабах дверима, бійниці засклені й заґратовані; справжній льох. У куточку, де сапери пропустили струмок під днищем, я розколупав цемент. Крижана вода. Але до хати вона не підніметься, потрібен водотяг. Зроблю. Мені залишиться тесаного каменю на простінок — буде кузня і лазня. Зашмиряєшся за день, тоді нагрій води, розпечи на горнилі каменюку, скропи — маєш пару. Тут же балія з теплою водою. Аж свербить шкіра... Яка держава дасть мені все це безплатно, з поваги до мене як до людини, із справедливості — адже я, навіть працюючи по три години на день, буду їй виплачувати.
— Прокопе, вечеряй, підемо.
— Малі вже позасинали?
— Левадиха ледве повкладала. Вони пустують, а ти їм потакаєш
— Знаєш, батько колись мені розповідав про одного цадика...
— Я ще була дівчиною, як ти мені це розказував.
— Хіба?
— Забув? А я пам'ятаю все, про що ми балакали.
— Я теж.
— Що ти казав тоді, як Охітва побив Кухарчукову 0рисю, коли вона медівки трусила в його саду?
— Що він свиня.
— Ні.
— Бугай?
— Е, ні!
— Словом, дикун?
— Ось бачиш! Ти казав, що страшні ті люди, які вірять глупо, і страшні ті, які не вірять ні в що. Пригадав! Ай-я| Прокопе! Ми зустрічалися всього дев'ять днів, і ти все перезабув. А що я казала, коли ми йшли попри цвинтар до вертепу? Тоді світив місяць, і на буковинському березі горіло багаття рибаків навпроти Грушівки?
— Що ти мене без пам'яті кохаєш.
— Невже я говорила б це, йдучи мимо цвинтаря?
— Що велику рибу спіймають.
— Ти нині вередій... Граєш якогось недотепу.
— Я граю маленького чоловічка, якому раптом стало добре. Виходить, він виглядає недотепою?
— Господи, застигло! Я ж думала, що ти їси.
— Нехай маленький чоловічок наковтається холодного, тоді його скрутить вчетверо від болю в шлунку, і чоловіче стане серйозним.
— Хтось іде попід хатою.
— Микола.
— Звідки знаєш?
— Я звик до його кроків.
— Чи ти й жінку свою так знатимеш?
— Я її ще не повністю оглянув.
— Ой, ти сьогодні...
— Добрий вечір! — Микола зняв на порозі шматок глини з чобота, підняв ногу, дивлячись у ваганні на темний вивідець болота.— Молода ґаздиня буде незадоволена, що наношу бруду. Скинути чоботи?
— Заходь, Миколо.— Марина зиркнула на мене.— І цей не в гуморі. Дати вечеряти, Миколо?
— Не більше, як наливаєш Василькові.
— Він у мене їсть, як старий.
— Лий, як йому.
Коли Марина вийшла, Микола мовив стурбовано:
— Прокопе, тиф. Нема ніякої ради. Косить напропалу. На дорогах карантинні інспектори й стрільці. Не впускають у села і не випускають. Хто без документів — того хапають і до в'язниці. А в мене ніякого посвідчення немає.
— Я тобі випишу,— сказав я. Дістав з валізи два аркуші гербового паперу.— Та ні, пиши сам. Пиши, що душа жадає. Колись я мав щастя потримати в руках Гривастюкову папку. Один аркуш використав у Тернополі.
— Гай-гай, Прокопе!
— Гай-гай, Миколо!
— За них Гривастюкові дадуть рік тюрми.
— Але ж не дали?
— І він не здогадується?
— Це сталося в Заліссі на банкеті. Гривастюк віддав папку Гафійці, а коли почали стріляти, я подивився, що в папці. Я тоді потерпав, що мене можуть заголити на фронт. Придалося.
— Пробач, я розігрівала,— сказала Марина, подаючи картопляний суп.— Я ще молока принесу.
— Дякую, Марино. Не треба.
Раптом у хату вдарила блискавка. Ні, це був револьверний постріл. Куля свиснула над Миколиною головою — він сідав за скриню вечеряти, відбилась рикошетом від стелі і врізалась в одвірок. Чимала скалка, що одлетіла при цьому, застряла в Марининій руці.
Микола вистрелив у лампу і вилетів надвір. Пролунало ще два постріли. На другій половині запищали діти. Я вивів Марину до кухні, Левадиха світила каганця.
— Цитьте! — гримнув я на дітиськ, і вони, здивовано закліпавши, сховалися за Левадиху.
Маринина рука розпухала, ніби її надувало. Я висмикнув скалку, залив рану гасом.
 
Криж із рулеткою ходив по оборі, щось без кінця вимірював, малював у записній книжці, розпитував і знову вимірював. Мені увірвався терпець.
— Шановний сотнику! Кинь займатися криміналістикою, бо не вмієш. Не муляй марно очей.
Він дивиться на мене з подивом, та мені плювати, як він на мене дивиться, адже він тупий у таких справах.
— Чого тоді сусіди кажуть, що чули чотири постріли? Не один, як ви заявили?
— Якби промахнулися в мене, а я мав при собі зброю, то я гнався б за тим невдахою, поки не поклав би його під боже благословення. Микола нагрітий тим самим духом.
— Ви трішечки необережно розмовляєте.
— З сьогоднішнього дня я буду носити з собою зброї Тоді понюхайте мою обережність. Якщо ви

читати